Талісман. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
капітан міг стати батьком отакого жаб’ячого виплодка.
Його очі холодно й швидко глипнули на Джека.
– Та зараз не час для цього, правда ж? Ні. Пропоную зараз зібрати тобі дюжину найсильніших твоїх людей, а тоді подвоїти – ні, потроїти – їхню кількість і їхати до Зовнішньої Дороги. Твій ніс поведе тебе до місця аварії, чи не так?
– Так, Озмонде.
Озмонд кинув швидкий погляд на небо.
– Ми чекаємо на Морґана десь о шостій. Можливо, трішки раніше. Зараз – друга. Як, по-твоєму, капітане, зараз друга?
– Так, Озмонде.
– А що ти скажеш, маленький покидьку? Тринадцята? Двадцять третя? Вісімдесят перша година?
Джек витріщався на нього. Озмонд зневажливо скривився, і Джек відчув, як хвиля чистої ненависті знову здіймається в середині нього.
Ти завдав мені болю, і якщо я матиму нагоду!..
Озмонд перевів погляд на капітана.
– Гадаю, тобі варто докласти зусиль, щоб до п’ятої врятувати ті діжки, що не розлилися. А після п’ятої треба буде просто якомога швидше розчистити дорогу. Зрозуміло?
– Так, Озмонде.
– Тоді геть звідси.
Капітан Фаррен підніс кулак до лоба та вклонився. Джек і далі тупо витріщався – ненависть була такою сильною, що його мозок, здавалося, аж вібрував від неї, – а тоді повторив дію капітана. Озмонд відвернувся від них ще до того, як вони почали віддавати честь. Він попрямував назад до візника, ляскаючи батогом, наче духовою рушницею «Дейзі».
Візник почув наближення Озмонда та закричав.
– Ходімо, – сказав капітан, востаннє потягнувши Джека за руку. – Ти не хочеш бачити цього.
– Ні, – вичавив Джек. – Господи, ні.
Але щойно капітан Фаррен штовхнув праву стулку брами й вони нарешті вийшли з павільйону, Джек почув це – а потім чув це в снах тієї ночі: один свист карабінового пострілу за одним, і кожен супроводжувався криком приреченого візника. Озмонд також видавав певний звук. Йому бракувало дихання, тож складно було визначити, що то був за звук, не бачачи його обличчя – а цього Джекові не дуже хотілося робити.
Бо він і так знав. Джек подумав, що Озмонд сміється.
Тепер вони опинилися серед людного місця павільйонних угідь. Мандрівні музиканти скоса зиркнули на капітана Фаррена… і відійшли від нього подалі. Капітан рухався дуже швидко, його обличчя напружилося від чорних думок. Джекові довелося бігти підтюпцем, аби встигати за ним.
– Нам пощастило, – раптом сказав капітан. – Збіса пощастило. Мені здалося, що він хоче вбити тебе.
Джек витріщився на нього, у сухому роті пекло.
– Знаєш, він божевільний. Божевільний, наче людина, що переслідувала торт.
Джек гадки не мав, про що говорить капітан, але погодився з тим, що Озмонд божевільний.
– Що…
– Стривай, – мовив капітан. Вони повернули назад до маленького намету, у який капітан потягнув Джека, коли той показав йому акулячий зуб. – Стій тут і чекай на мене. Ні з ким не розмовляй.
Капітан зайшов до намету. Джек стояв, дивився і чекав. Повз