Талісман. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
одного з цих денді Джек та капітан проходили, коли йшли до таємної кімнати. А інший скидався на візника, якого Джек бачив одразу після повернення на Території. Чолов’яга виглядав страшенно переляканим, він був пораненим: зліва на голові з рани юшила кров, заливаючи із цього боку все обличчя. Ліва рука в нього була подряпана, а камізелька – порвана: «Що ти там кажеш, нахабо?»
– Мій фургон перекинувся на повороті біля віддаленої околиці Селища Різномайстрів, – говорив візник.
Розмовляв він повільно і спроквола, як людина, прибита горем.
– Мій син убитий, Володарю. Він загинув під діжками. Йому виповнилося лишень шістнадцять на День травневих пагонів. Його мати…
– Що? – знову заволав Озмонд. – Діжки? З елем? Часом не з Кінґсленда? Ти ж не хочеш сказати, що перекинув цілий фургон Кінґслендського елю, дурний цапиний хере? Ти ж не це хочеш сказати мені, пра-а-а-а-а-вда ж?
Голос Озмонда сягнув такої високої ноти, що здавалося, ніби на останньому слові він намагався злісно пародіювати оперну діву. Той голос тремтів і мінився. І тут Озмонд знову затанцював…от тільки цього разу від люті. Це поєднання було настільки дивним, що Джек підвів до рота обидві руки, аби потамувати мимовільне гигикання. Через цей рух сорочка дряпнула його побиту спину, і біль миттєво привів його до тями; швидше, ніж капітан прошепотів попередження.
Терпляче, ніби Озмонд просто пропустив єдиний важливий факт (певно, йому саме так і здавалося), візник почав знову:
– Йому тільки шістнадцять виповнилося на День травневих пагонів. Його матір не хотіла, щоб він їхав зі мною. Навіть думати не смію, що…
Озмонд здійняв батіг, і той просвистів униз сліпуче й несподівано швидко. Ще секунду тому його ліва рука вільно стискала пужално – а вже за мить удар батога: не як постріл із двадцять другого калібру, а як іграшкова рушниця. Візник відсахнувся і закричав, притискаючи руки до обличчя. Свіжа кров рівномірно стікала його брудними пальцями. Він упав додолу, волаючи: «Володарю! Володарю! Володарю!» – приглушеним, булькотливим голосом.
Джек застогнав:
– Ходімо звідси, швидше!
– Зачекай, – відповів капітан. Здавалося, напружені риси його обличчя трішки пом’якшилися, а в очах забриніла крихта надії.
Озмонд повернувся до денді, що відступив назад. Його тонкий червонястий рот не замовкав.
– То був «Кінґсленд»? – важко дихаючи, запитав Озмонд.
– Озмонде, ти не маєш звинувачувати себе…
Озмонд здійняв угору лівий зап’ясток; хвости батога з телячої шкіри зі сталевими наконечниками дзенькнули об чоботи денді. Той позадкував іще на крок.
– Не розказуй мені тут, що я маю робити, а що ні, – сказав Озмонд. – Просто відповідай на мої запитання. Я засмучений, Стівене, неприпустимо, надзвичайно засмучений. То був «Кінґсленд»?
– Так, – відповів Стівен. – Мені прикро казати, але…
– На Зовнішній Дорозі?
– Озмонде…
– На Зовнішній Дорозі, ти, обвислий хере?
– Так, – проковтнув Стівен.
– Ну, звісно ж, – мовив