Три товариші. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
що крона його губиться в сутінках десь там угорі – так наче велетенська розчепірена рука з незмірною тугою поривається до неба.
Патриція Гольман скулилась.
– Вам холодно? – спитав я.
Вона підняла плечі й засунула руки в рукава свого хутряного жакета.
– Скоро зігріюсь. У приміщенні було досить жарко.
– Ви надто легко одягнені. Вечори іще холодні.
Вона похитала головою.
– Не люблю важкої одежі. Та й хочеться, щоб нарешті потепліло. Не терплю холоду. Принаймні тут, у місті.
– У «кадилаку» тепло, – сказав я. – Про всяк випадок я взяв із собою плед.
Я допоміг їй сісти в машину й поклав їй на коліна плед. Вона підтягла його вище.
– Розкішно! От тепер чудово. А то холод навіває сум.
– Не лише холод… Проїдемося трохи? – спитав я, сідаючи за кермо.
Вона кивнула:
– З приємністю.
– А куди?
– Так просто, потихеньку вулицями… Однаково куди…
– Гаразд…
Я запустив мотор, і ми повільно поїхали містом просто так, навмання. Це була година пік вуличного руху. Майже нечутно посувалися ми вулицями – так тихо похуркувала машина. Здавалося, що наш автомобіль – це корабель, який безгучно лине барвистими каналами життя. Повз нас пропливали вулиці, освітлені під’їзди будинків, вогні, ряди ліхтарів, солодка, ніжна схвильованість цього вечора, лагідний трепет осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж дахами, свинцево-сіре глибоке небо, що поглинало зняту містом заграву.
Дівчина мовчки сиділа поруч мене, світло й тіні падали крізь шибку їй на обличчя, перебігали по ньому. Час від часу я поглядав на неї збоку; я знову згадував той вечір, коли вперше побачив її. Обличчя її посерйознішало, здавалося чужішим, аніж щойно перед цим, але вродливішим – те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді й глибоко запало мені в пам’ять. У ньому ніби прозирав якийсь таємничий спокій, властивий природі – деревам, хмаринам, звірам, а інколи – й жінці.
Ми їхали тихими вулицями передмістя. Вітер дужчав, і здавалося, ніби він жене поперед себе ніч. На великому майдані, круг якого у садочках дрімали невеличкі будиночки, я спинив машину.
Патриція Гольман наче прокинулась зі сну.
– Так гарно, – промовила вона. – Якби в мене була машина, я б щовечора їздила собі отак потихеньку. Щось фантастичне є в тому, коли усе отак безгучно пропливає повз тебе. Усе наяву й водночас ніби уві сні. Як на мене, то такого вечора й ніяке товариство не потрібне…
Я витяг із кишені пачку сигарет.
– А взагалі хочеться, щоб увечері хтось був поруч, правда?…
Вона кивнула:
– Увечері – так. То щось незбагненне… Коли настає темрява.
Я розкрив пачку.
– Це – американські сигарети. Подобаються вам такі?
– Так. Більше, ніж будь-які інші.
Я підніс їй запалений сірник. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя й мої руки, і в мене раптом