Асистент. Тесс Ґеррітсен
Читать онлайн книгу.
двигун і поїхати геть, щоб за всяку ціну уникнути випробування, яке чекало на неї всередині. Вона могла не брати участі в усьому цьому. Врешті-решт, убивство сталося в Ньютоні – не на її території. Однак Джейн Ріццолі ніколи не була боягузкою, і тепер гордість не дозволила б їй відступити.
Вона вийшла з машини, рвучко захряснувши дверцята, і переступила поріг будівлі.
До секційної зали увійшла останньою. Інші троє кивнули їй, коротко привітавши. Корсак нап’яв широчезний медичний халат і шапочку. В сіточці для волосся він скидався на огрядну домогосподарку.
– Я щось пропустила? – запитала Ріццолі, теж вдягаючи халат, щоб на одяг, бува, щось не бризнуло.
– Нічого. Ми тут почали говорити про скотч.
Аутопсію проводила доктор Мора Айлс. Рік тому, коли вона стала судмедекспертом у штаті Массачусетс, відділ убивств охрестив її Королевою Покійників. Сам доктор Тірні переманив її в Бостон із прекрасної посади в Каліфорнійському університеті. Незабаром бостонська преса також почала називати її Королевою Покійників. На перше судове засідання вона прийшла вся в чорному, як ґотеса. І поки піднімалася сходинками будівлі суду, журналісти не випускали з об’єктивів королівську поставу цієї жінки із надзвичайно блідим обличчям, на якому підмальовані червоною помадою губи виділялися кривавою раною. Чорне, як вороняче крило, пряме волосся Мори спадало до плечей, а над чолом було підстрижене. Розповідаючи про результати медичної експертизи, вона трималася незворушно. Під час судового засідання її ніщо не могло вивести з рівноваги. Адвокат намагався фліртувати й лестити, а потім, впавши у відчай, вдався до прямої агресії, але доктор Айлс відповідала на його запитання бездоганно логічно, і з обличчя її не сходила усмішка Мони Лізи. Преса була в захваті від неї. Адвокати перед нею тремтіли. А копам з відділу вбивств ця жінка, яка обрала життя в товаристві трупів, здавалася моторошною і разом із тим чарівною.
Доктор Айлс керувала аутопсією незворушно, як завжди. Так само індиферентно поводився її асистент Йошима, розкладаючи інструменти й налаштовуючи світло. І Мора Айлс, і асистент дивилися на тіло Річарда Їґера з холодною цікавістю науковців.
Закляклий труп, який Ріццолі бачила вчора, устиг розм’якнути. З доктора Їґера зірвали скотч, зняли труси і змили майже всю кров. Він лежав, розкинувши по боках набряклі руки – від трупних плям і тугих пут вони побуряковіли, і шкіра ніби перетворилася на суцільний синець. Однак усі дивилися не на руки, а на перерізане горло.
– Coup de grâce,[4] – сказала Айлс, вимірюючи рану. – Чотирнадцять сантиметрів.
– Дивно, що рана здається не надто глибокою, – зауважив Корсак.
– Це тому, що розтинали за лініями Ланґера.[5] Шкіра стягується по краях, а насправді рана глибша, ніж здається.
– Шпатель для язика? – запропонував Йошима.
– Дякую.
Айлс обережно ввела в рану заокруглену дерев’яну лопатку, пробурмотівши собі під ніс: «Скажіть “а”…»
– Та що ви таке робите? – не зрозумів Корсак.
– Вимірюю
Coup de grâce (
Карл Ланґер – австрійський анатом, який систематизував лінії розтягнення шкіри на людському тілі.