Протистояння. Том 1. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
Пітера Ґолдсміта.
Френні з матір’ю крутнулися до нього. Так, він стояв у дверях, та через поріг не переступив – носаки його робочих черевиків були за кілька дюймів від місця, де закінчувався дешевий коридорний килим і починався килим вітальні. Зненацька Френні усвідомила, що бачила його на тому самому місці безліч разів, та чи заходив він до вітальні? Чи заходив до самої кімнати? Цього вона не пригадувала.
– Що ти тут робиш?! – гаркнула Карла, раптом забувши про гіпотетичну шкоду, заподіяну серцю її чоловіка. – Я гадала, що сьогодні ти працюєш до самого вечора.
– Я помінявся з Гаррі Мастерсом, – мовив Пітер. – Карло, Френ мені вже розповіла. Ми станемо дідусем та бабусею.
– Дідусем! Бабусею! – вискнула вона та зайшлася огидним, недоладним сміхом. – Я сама розберуся. Вона тобі все розповіла, а ти змовчав. Гаразд. Іншого від тебе я й не чекала. Однак зараз я зачиню двері, і ми вдвох у всьому розберемося, як слід розберемося.
Вона всміхнулася до Френні, гірко й показово.
– Лише ми… дівчата.
Вона взялася за ручку дверей до вітальні й почала їх зачиняти. Френні очманіло дивилася на це, намагаючись зрозуміти раптовий гнів та ядучість власної матері.
Пітер виставив руку, – повільно, неохоче, – і двері спинилися, зачинившись тільки наполовину.
– Пітере, я хочу, щоб ти залишив це мені.
– Знаю. У минулому я так і робив. Але не цього разу, Карло.
– Це не твоя парафія.
– Моя, – спокійно відказав Пітер.
– Татку…
Карла розвернулася до неї; пергаментно-біле обличчя на вилицях поплямувалося червоним татуюванням.
– Не смій до нього звертатися! – крикнула вона. – Не з ним ти говориш! Так, ти завжди вміла так до нього підлащитися, що він виконував будь-яку дурнувату забаганку, або ж замилити йому очі, аби він став на твій бік, що б ти не накоїла, та сьогодні ти матимеш справу не з ним, а зі мною, міс!
– Карло, припини.
– Вийди геть!
– Я навіть не зайшов. Ось де пор…
– Не смій насміхатися з мене! Забирайся з моєї вітальні!
На цих словах вона пригнула голову та взялася штовхати двері, пустивши в хід навіть плечі, від чого здавалася якимось химерним гібридом бика й жінки. Він стримував її, та з дедалі більшим зусиллям. Урешті на шиї в нього напнулися жили, і це попри те, що Пітер змагався зі своєю дружиною, легшою від нього на сімдесят фунтів.
Френні хотілося закричати, щоб вони припинили, хотілося сказати батькові, щоб він пішов, – тоді їм не довелося б дивитися на Карлу в такому стані: її поглинула раптова, ірраціональна, жовчна лють. Іноді мати злилася, та до такого божевілля ніколи не доходило. Проте Френні не могла розтулити рота. Здавалося, наче суглоби щелеп скувала іржа.
– Забирайся! Геть із моєї вітальні! Геть! Геть! Геть! Скотино, відпусти двері й ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ!
Ось тоді він дав їй ляпаса.
Звук був пласким, дріб’язковим. Годинник не розсипався на обурений пил, а клацав так само, як щодня відтоді, коли його запустили. Меблі не застогнали.