Протистояння. Том 1. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
зайшли троє чоловіків в оливково-сірих уніформах. Усі з носовими фільтрами.
Дейтц глипнув на них і гаркнув:
– Забралися до біса!
Чоловіки завагалися.
– Нам наказали…
– Забирайтеся – ось вам наказ!
Вони послухалися. Дейтц сів на ліжко, наче нічого не сталося. Лацкани були зіжмакані, волосся впало на лоба. І все. Він дивився на Стю спокійно, навіть співчутливо. На одну скажену мить Стю захотілося вирвати той фільтр із його носа, а тоді він згадав про Джеральдо – ну що за дурнувате ім’я? Холодними водами його оповив гнітючий відчай. Він сів.
– Ісус на драндулеті, – пробурмотів він.
– Слухайте, – мовив Дейтц. – Не моя провина, що вас тут тримають. І Деннінґер із медсестрами, які приходили, щоб виміряти ваш тиск, також не винні. Якщо вам потрібен цап-відбувайло – то це Кемпіон, та й на нього все не звалиш. Він утік, але за тих обставин ми з вами теж могли накивати п’ятами. Сталася технічна промашка, і він вислизнув. Є проблема. Ми намагаємося її владнати, усі ми. Та це не значить, що ми в усьому винні.
– А хто ж тоді?
– Ніхто, – сказав Дейтц і всміхнувся. – У подібних справах відповідальність так розпорошується, що робиться невидимою. Сталася прикрість. Таке могло трапитися в безліч способів.
– Нічого собі прикрість, – ледь чутно промовив Стю. – А як щодо інших? Гепа, Генка Кармайкла, Лайли Брюетт? Люка, їхнього хлопчика? Монті Саллівана?…
– Таємна інформація, – сказав Дейтц. – Знову будете мене трусити? Якщо вам попустить – прошу.
Стю нічого не сказав, але так глянув на Дейтца, що той опустив очі й узявся розгладжувати складки на штанях.
– Вони живі, і, можливо, за деякий час ви їх побачите.
– А що з Арнеттом?
– На карантині.
– Хто там помер?
– Ніхто.
– Ви брешете.
– Прикро, що ви так гадаєте.
– Коли мене випустять?
– Я не знаю.
– Таємна інформація? – гірко запитав Стю.
– Ні, просто не знаю. Здається, хворобу ви не підхопили. Ми прагнемо дізнатися чому. Дізнаємось, і вас відпустять.
– Поголитися можна? Свербить.
Дейтц усміхнувся.
– Якщо ви дозволите Деннінґеру продовжити досліди, я скажу, щоб вас негайно поголили.
– Сам упораюся. З п’ятнадцяти років чудово виходить.
Дейтц одразу ж похитав головою.
– Я так не думаю.
– Боїтеся, щоб я собі горлянку не перерізав? – сухо всміхнувся Стю.
– Ну, скажімо, ми…
Стю перервав його сухим кашлем. Та таким потужним, що мало не навпіл зігнувся.
Дейтц зреагував миттєво. Він притьмом зірвався з ліжка й кулею полетів до дверей – здавалося, стопи навіть підлоги не торкалися. Наступної миті він уже намацував квадратний ключ, устромляв його в замок.
– Не переймайтеся, – м’яко промовив Стю. – Я прикидався.
Дейтц повільно повернувся до нього. Його обличчя перемінилося. Губи стиснулися від злості, очі витріщилися.
– Ви що?
– Прикидався, –