Історія Лізі. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
сконтактуватися з Канті, але Канті та Річ у Бостоні. Коли місіс Джонс довідалася про це, одержавши повідомлення з їхнього автоматичного відповідача, вона зателефонувала мені.
Усе це було схоже на правду. Канті й Річ жили десь за милю на північ від Аменди, яка мешкала тепер на Дев’ятнадцятому шосе. Якоюсь мірою це нагадувало давню римовану приказку їхнього батька: один подався на північ, другий на південь жити, а третій ніяк не міг свою вічно роззявлену пельку стулити. Щодо самої Лізі, то вона жила за дев’ять миль звідти. Будинок місіс Джонс стояв через дорогу, і ця дама вчинила цілком слушно, спершу покликавши Канті – і не тільки тому, що Канті жила найближче.
Кричить, лютує і трощить усе навколо.
– Наскільки з нею погано цього разу? – почула Лізі свій голос, до того ж якийсь дивний, млявий і діловий тон. – Мені треба приїхати?
Вона мала на увазі, звичайно, інше: «Як швидко мені треба приїхати?»
– Вона… Гадаю, зараз вона о’кей, – сказала Дарла. – Але вона знову робила це. На руках, а також у кількох місцях високо на стегнах. Ну… ти знаєш.
Лізі знала, звичайно ж. Під час трьох попередніх нападів Аменда впадала в стан, який Джейн Вітлоу, її психіатр, називала «пасивним напівступором». Це відрізнялося від того, що сталося
(мовчи про це)
(не буду)
від того, що сталося зі Скотом 1996 року, та однаково було збіса страшно. Щоразу цьому станові передували напади збудження – збудження того виду, яке опановувало Менду в кабінеті Скота, дійшла висновку Лізі, – потім істерія, потім короткі спазми самокалічення. Під час одного з них Менда явно намагалася вирізати свій пуп. Після цієї спроби у неї залишився жахливий шрам навколо пупа. Одного разу Лізі заговорила з нею про можливість косметичного хірургічного втручання, не знаючи, чи буде воно можливим, але пообіцявши сестрі, що вона, Лізі, заплатила б, якби Аменда захотіла дослідити таку можливість. Аменда відхилила її пропозицію, гучно зареготавши.
– Мені подобається це кільце, – сказала вона. – Можливо, коли мені знову захочеться щось у себе вирізати, я погляну на нього й зупинюся.
Можливо, схоже, було в неї найуживанішим словом.
– Наскільки це погано, Дарлі? Справді дуже?
– Лізі… ти…
Лізі з тривогою усвідомила (і якісь внутрішні частини опустилися ще нижче), що її старша сестра ледве стримує сльози.
– Дарло! Зроби глибокий вдих і все мені розкажи.
– Зі мною все гаразд… Просто я пережила довгий день.
– Коли Мет повертається з Монреаля?
– Через два тижні. Ти навіть не думай просити мене, щоб я зателефонувала йому. Він заробляє гроші на нашу поїздку на Сент-Барт[12] наступної зими і турбувати його не можна. Ми впораємося й самі.
– Ти певна?
– Абсолютно.
– Тоді розкажи мені, з чим нам треба буде впоратися.
– Гаразд. Слухай. – Лізі почула, як Дарла набирає повні груди повітря. – Порізи на її руках вище ліктів були неглибокими.
Острів у Карибському морі.