Історія Лізі. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
там у тебе, Дарло?
На хвилину або дві запала мовчанка, а тоді чоловічий голос – він видався їй знайомим – запитав:
– Місіс Лендон?
Тепер настала черга Лізі зробити паузу, поки вона переглядала подумки список чоловічих імен. У цей період її життя він був у неї досить коротким. Дивовижно, як смерть чоловіка скорочує кількість твоїх знайомих. Це були: Джекоб Монтано, їхній адвокат у Портленді; Артур Вільямс, їхній бухгалтер у Нью-Йорку, який не витратить і долара, поки орел на банкноті не попросить пощади або не помре від задухи; Дік Вільямс – ніякий не родич Артурові – будівельний підрядник із Брайтону, який перебудував горище над сараєм у кабінет Скота й переобладнав другий поверх їхнього будинку, перетворивши раніше темні приміщення на залиті сонячним світлом кімнати; Смайлі Фландерс, сантехнік із Мотона, який знає безліч анекдотів, і брудних, і цілком пристойних; Чарлі Гедонфілд, агент Скота, який час від часу заходив сюди у справах (іноземні права та антології коротких оповідань здебільшого); і ще кілька друзів Скота, котрі зберігали з нею зв’язок. Але жоден із тих чоловіків не зателефонував би на цей номер, безперечно, навіть якби він був у нього записаний. У всякому разі жодне з цих імен не асоціювалося в неї з голосом, який вона впізнала (чи їй лише здалося, що впізнала) по телефону. Але ж, хай йому чорт…
– Місус Лендон?
– Хто це? – запитала вона.
– Моє ім’я не має значення, місіс, – відказав голос, і перед Лізі несподівано постав яскравий образ Ґерда Аллена Коула, чиї губи ворушилися ніби в молитві. Лише в його поетичній руці з довгими пальцями не було пістолета. «Господи, не допусти, щоб цей теж був одним із них, – подумала вона. – Не допусти, щоб це був іще один Білявчик». Але тут вона помітила, що срібна лопата знову у неї в руках – вона бездумно вхопилася за її дерев’яне держално, коли брала телефонну слухавку, – і це здалося їй провістям того, що він був ним, він був.
– Для мене воно має значення, – сказала вона, і була здивована спокійним, діловим тоном свого голосу. Як могло таке лаконічне, змістовне речення вихопитися з так несподівано пересохлого рота? І потім раптом їй пригадалося, де вона вже чула цей голос раніше: сьогодні на автоматичному відповідачі, приєднаному до цього ж таки телефону. І не було нічого дивного в тому, що вона не змогла одразу згадати, де його чула, тому що цей голос промовив тільки три слова: «Я зателефоную ще». – Назвіть себе негайно, бо інакше я покладу слухавку.
На другому кінці лінії почулося зітхання. Воно водночас прозвучало стомлено й добродушно.
– Не будьте до мене в претензії, місус. Я намагаюся допомогти вам. Справді намагаюся.
Лізі подумала про нецікаві голоси з улюбленого фільму Скота «Останній кіносеанс»; їй знову пригадалося, як Генк Вільямс співає свою пісню «Джамбалая». «Одягайся стильно, дивись на все пильно, ох-ох-ой, ох-ох-ой!» Вона сказала:
– Я кладу слухавку, до побачення, бажаю щастя й успіхів.
Проте вона навіть не відірвала слухавку від вуха.