Історія Лізі. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
Вона була не злякана, а, принаймні на даний момент, сердита. Більш аніж сердита. Розлютована, як ведмедиця.
Низьким, здушеним голосом, якого вона майже не впізнала, вона промовила:
– Вудбоді. Так звуть чоловіка, про якого ви мені кажете, правда ж? Джозеф Вудбоді. Цей сучий син в образі паршивого інкунка.
На протилежному кінці лінії запала коротка пауза. Потім її новий друг сказав:
– Я не зовсім вас розумію, місус.
Лізі відчувала, як наростає в ній гнів, і була рада дати йому волю.
– Я певна, ви чудово мене розумієте. Професор Джозеф Вудбоді, Цар Інкунків, найняв вас, щоб ви зателефонували мені й спробували мене залякати… але навіщо? Лише для того, щоб я віддала йому ключі до кабінету свого чоловіка й він міг там переглянути рукописи Скота й забрати все, що йому заманеться? Чи він… чи він справді думає… – Вона спробувала зібратися з думками. Це було нелегко. Її гнів був гіркий, але водночас і солодкий, і вона хотіла ним навтішатися. – Скажіть мені тільки одне, Заку. Так або ні. Ви працюєте на професора Джозефа Вудбоді?
– Це вас не стосується, місус.
Лізі не знала, що їй на це відповісти. Вона була геть приголомшена, принаймні на короткий час, нахабством такої відповіді. Скот назвав би це великим-великим пихатим і нікчемним
(вас не стосується)
безглуздям.
– І ніхто мене не наймав нічого робити чи намагатися нічого робити. – Пауза. – Тобто, я хотів сказати, намагатися щось робити. А зараз, місус, я просив би вас стулити вашого рота й послухати. Ви мене слухаєте?
Вона стояла з телефонною слухавкою, притиснутою до вуха, міркуючи над цим «Ви мене слухаєте?», і не сказала нічого.
– Я чую, як ви дихаєте, отже, ви там. Це добре. Коли мене наймають, місус, то син моєї матері не намагається, він робить. Ви мене не знаєте, але це на вашу невигоду, не на мою. Це не вихваляння, повірте. Я не намагаюся робити, я роблю. Ви дасте тому чоловікові все, чого йому треба, гаразд? Він зателефонує або надішле мені листа електронною поштою, як ми з ним домовилися, й повідомить: «Усе гаразд, я маю те, що хотів». Якщо цього не буде… якщо цього не станеться протягом певного часу, то я прийду до вас і зроблю вам боляче. Я зроблю вам боляче в тих місцях, до яких ви не дозволяли доторкатися хлопцям, коли танцювали з ними в часи своєї юності.
Лізі заплющила очі на якомусь місці цієї довгої промови, схожої на завчений напам’ять монолог із п’єси. Вона відчувала, як гарячі сльози котяться по її щоках, і не знала, чи то були сльози гніву, чи…
Сорому? Чи справді вони могли бути слізьми сорому? Атож, вона могла заплакати й від сорому, що якийсь незнайомець розмовляє з нею в такому тоні. Вона почувала себе так, як почуває себе мала дівчинка, коли її приводять до нової школи, і вчителька висварить її у перший же день.
«Пошли його до дідька, моя люба дитино, – сказав Скот. – Ти знаєш, що робити».
Звичайно ж, вона знала. Потрапивши в таку ситуацію, ти або знайдеш у собі сили виплутатися з неї, або ні. Вона ще ніколи не була в такій ситуації, але це було для неї цілком очевидно.
– Місус?