Двері чорної краплини. Пригодницьке фентезі. Олександр Викторович Манько
Читать онлайн книгу.
віт від цього, переходить у рух. Відчувалася радість, але разом з тим і спокій. Проміння повільно йшло по підвіконню і впало на обличчя одного хлопчика, який не надто був задоволеним тим, що відчув.
– Я нікуди не піду, – подумав Петрик і ще сильніше закутався в ковдру. Він став нагадувати рулет на сковорідці всім своїм виглядом.
– Чому я маю туди йти? – думки його перескакували одна на одну.
– Як же мені набридло говорити про те, що не цікаво мені. Про мультики, ну скільки їх можна дивитись і говорити про них? З Іванком, занадто набридливим хлопчиною. Знаю, зранку в нього будуть одні й ті ж самі питання: Що цікавого бачив і чи всі домашні завдання виконав.
Він виглянув з-під ковдри і весняне, сонячне проміння змусило зажмуритись.
– Ще ці дівчата, – буркнув він собі під носа, – щось вічно гигочать. Аж мені цікаво про що? А як запитаю, то тільки дражняться.
– Ти встаєш? – погукала мама
– Встаю, – відповів Петрик. – Куди я подінуся?
Натягнувши майку поволі почвалав на кухню. Пахло яєчнею і салом.
– Як настрій? – поцікавилась мама не дивлячись на нього і на його розкуйовджене волосся.
– Все добре – він вимучено посміхнувся. Та мама цього не помітила, але ця відповідь її задовольнила.
Вона поклала миску з яєчнею перед ним на стіл. Потім почала одягатися на роботу.
– Іди швидко умийся та приведи себе в порядок. – Петрик виконав наказ. – Не забуть замкнутися коли будеш виходити, – почув він із-за дверей, тільки зачиняючи їх.
Його батьки вже були у дорозі на працю і він міг спокійно поснідати. Поколупавши яєчню і запивши все це холодним молоком, він пішов одягатися. Він натягнув попрасовані штани, сорочку. Знову пішов до дзеркала. В дзеркалі на нього дивився юний красивий школяр з гладенькою шкірою і навіть без натяку на прищі, на відміну від його однокласників. Але очі його були нещасні і логічної причини цьому не було. Та відігнавши думки Петрик перевірив себе на відсутність плям на одягу, які виникали коли він швидко їв, потім трохи причесав чуприну. Після цього одягнув весняну куртку, яку, після школи доведеться нести в руках бо буде спекотно. Замкнувши квартиру, ще раз перевірив чи все на місці. Коли вийшов з під’їзду, привітався з пенсіонерками, які вже сиділи на лавці і ніби хотіли несли вахту, а не розмовляли, судячи всіх і кожного, хто попадався на очі.
До початку занять залишалося десь півгодини. Цей час можна було швидким кроком пройти або проїхати дві зупинки на автобусі. Петрик часто ходив пішки, замість поїздок, бо йому не хотілось витрачати зайві гроші. Цим, він думав, що допомагає батькам зекономити. І ходьба пішки розтягувала дорогу, даючи змогу полюбуватися природою, яка цвіла та пахла.
Від прохолодного повітря щічки стали трохи рожеві, але яскраве проміння сонця казало що це не на довго. Квітучі дерева осипали навкруги все пелюстками, покращуючи вид бруду і калюж на тріснутому асфальті. Петрик йшов у задумі і тільки спів пташок, виривав його звідти. І як тільки до школи залишалося декілька десятків метрів, його крок дуже сильно сповільнився. Не бажання туди йти ще ніколи так сильно його не зупиняло. Галаслива метушня, що там завжди буває, в перемішку з нудними уроками, зупинила його на пів дорозі. А може не піти? – подумав. Але як він міг? Майже відмінник з доброю оцінкою за поведінку та й нікуди не піде.
– Привіт Петрику – рядом хтось окликнув, що Петрик ледве не підскочив але здержався. – що чекаєш?
З ним порівнялися його однокласниці, Інга і Світланка. В них в школі виникла не так давно мода, називати імена один одного з ніжністю. І ці двоє також брали участь в початку цього.
– Скоро перший урок почнеться. – Сказала Інга і вони, ніби по команді заглянули в свої телефони.
– Ніби я не знаю. – Буркнув Петрик та на їхні погляди, які ніби просвердлити його хотіли, додав, – я щось не дуже добре себе почуваю.
– Тобі термометр потрібний? – запитала Оленка починаючи хіхікати.
– Ні не потрібен, але можете сказати, що мене сьогодні не буде
– Добре скажемо, але будеш нам винний.
– Як скажете, шоколадка з мене. – Петрик спробував зобразити крутий голос та в нього це не вийшло.
– Ловимо на слові – засміялися дівчата та пішли вперед.
Петрикові враз полегшало і він відчув себе самим хитрим на землі. Він зрозумів що може зустріти ще багато знайомих по дорозі, тому пішов поміж багатоповерхівками тією вулицею, де знав що ніхто з його школи не живе. На його душі враз наступила весна, яка з навколишньою весною перекликалася співом пташок і цвітінням самих найкращих квітів. Відчувалося, ніби сама доля кличе його сьогодні вперед. А ось на совісті, він відчув не добре.
Петрик так задумався що вступив, по литку, в калюжу. Він скривився від води що налилася йому в черевик. Швидко зняв його. Та було пізно. Весь у воді черевик і вже мокра шкарпетка на нозі. В якійсь іншій ситуації, він би засумував, але тепер він усміхнувся собі. Зняв шкарпетку, викрутив її від води