Ясна ніч. Не чути грому. Не здригається земля.

      Небо чисте, фіолетом місяць землю освітля.

      Тихо скрізь, лиш дзвони стогнуть десь далеко, на полях;

      Вулиця безлюдна, довга, мов набитий сріблом шлях,

      Простяглась кудись без краю просто-просто, мов стріла.

      Ряд домів високих в тіні, другий ряд – одна, ціла,

      Нерозривная фаланга сотнями скляних вікон

      Вниз поглипує тривожно: бач, надходить похорон.

      Зразу військо йде в дві лави, сумно висять хоругви.

      Білі мундури кроваві і оружжя всі в крови.

      Йде музика полковая, труби, сурми блискотять,

      Та не чути ані згука, хоч, здається, грать хотять.

      Далі коні ряд за рядом в такт копитами січуть,

      Та ні ржання, ні коменди, ані стуку їх не чуть.

      Далі котяться гармати, чорний ще від диму спіж,

      Та пливуть так тихо-тихо, тіні не плили б тихіш.

      А за ними знов піхота, знов кіннота, наче дим,

      Знов музика, ґенерали, офіцери, піп один;

      А за ним чотири коні, чорні, темний мов туман,

      Тягнуть тихо, наче тіні, величезний караван.

      Він укритий хоругвами, та вінців на нім нема,

      А наверху домовина, таємниця мов німа.

      Величезна, чорна – тільки металеві окуття

      Блискотять – остатні іскри знівеченого життя.

      Ані жінка, ані мати, ані діти, ані рід

      Не ступа за караваном, не рида мерцеві вслід,

      Але йде юрба велика, що й кінця їй не видать:

      Ті волосся рвуть <на> собі, сі, мабуть, хотять ридать,

      Руки ломлять, б’ються в груди, виски п’ястями товчуть;

      Але тихо! Ні ридання, ані шелесту не чуть.

      Наче мла пливе лугами, мов ріка