Украдене щастя (збірник). Іван Франко
Читать онлайн книгу.
хлопець хоч куди козак!
На лихо вдався він проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Та греки, як спаливши Трою,
Зробили з нею скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав.
Набравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П’ятами з Трої накивав[133].
(Він устає, випростовуєся, бандура бреньчить).
Вона горить! Та Троя-Україна
Палає, гине, з серця точить кров.
Здається, вже остатня їй година,
Здається, хитрий ворог поборов
Усе! Здається, вся лягла дружина,
Всі мури впали, навіть той покров
Остатній, що ним укривають трупи,
І той загарбали хижацькі купи!
Ні, не досить! І в нашому нутрі
Пройшов пожар, сумує попелище!
Ми хробачливі в самому ядрі,
В душі погасло вічнеє огнище
Живої віри! На страшнім кострі
Згоріла сила! Нижче, нижче, нижче
Схиляються колись так горді чола!
О мамо! Бідна ти, бездітна й гола!
Ми всі такі! Що в інших ганьби знак,
Се ми приймаємо, як хліб насущний!
У інших ренеґат – у нас добряк;
У інших підлий – в нас старшим послушний;
У інших скажуть просто, ясно так:
Безхарактерний, – в нас лиш: простодушний.
Не стало встиду в нас! Ми в супокою
Упідлимось, ще й горді підлотою.
(Далекий грім, пожежа зближаєся, на сцені робиться видніше. Козак, показуючи на захід):
О, так! Он там він, той козак моторний,
Що вирвався з пожежі рідних хат;
Не заперечу, вдався він проворний!
Нехай тут гине, пропадає брат!
Нехай тут матір шарпа ворон чорний,
Нехай борців шматує й ріже кат!
Він рад, що врятував свої Пенати[134],
Тікає іншої шукати хати.
П’ятами накивав від тебе, нене!
Лишив тебе у ранах, у крови!
Із груди вирвав серце насталене,
А вткнув якесь собаче – і живи!
І крикнув грімко: «Хлопці, гей до мене!
Не буде тут роси вже, ні трави!
Пропала мати, ми ще сеї ночи
Кидаймо трупа! Гей же, в світ за очи!
Там жде нас краща доля, там печені
Самі нам голубці влетять у рот!
Хто хоче розкошів – жий в Карфаґені[135];
Хто хоче вивищиться над народ,
І слави, й блиску, й злота повні жмені, —
За мною в Рим! Там храм наш, там кивот!
Що нам ті згарища! Забудьмо Трою!
Власть-Рим і розкіш-Карфаґен горою!»
І рушили – народам на наругу!
Пішли нової матери шукать.
В серцях згасили навіть тую тугу,
Що тягне пса у рідній буді спать.
Де йдеш, Енею? Пугу! Пугу! Пугу![136]
Не чують! Дармо кликать і гукать!
Ідіть! Несіть народам всім для виду
Жебрацьку торбу і лице без встиду!
(Тим часом розвиднюється троха, видно попалені села, поле, вкрите трупом).
Ох,
«Еней був парубок моторний… П’ятами з Трої накивав» – не зовсім точно цитований зачин (перша строфа Частини першої) «Енеїди» І. Котляревського – першого твору нової української літератури (перше повне видання 1842 р.).
Пенати – у давньоримській мітології – боги-охоронці, що забезпечували добробут держави, родини та домашнього вогнища; у переносному значенні – рідна домівка, домашнє вогнище.
Карфаген – стародавнє місто-держава над Середземним морем у Північній Африці (тепер територія Тунісу), засноване колоністами-фінікійцями 825 р. до Р. Х. На початку ІІІ ст., унаслідок завоювань Північної Африки, Сицилії, Сардинії та Південної Іспанії, Карфаген перетворився на могутню державу, а відтак вступив у військовий конфлікт із Римом. Після поразки в Пунічних війнах (264—146 рр. до Р. Х.) Карфаген був зруйнований римлянами (146 р. до Р. Х.).
Пугу! – козацький вигук, умовний сиґнал зв’язку у запорожців.