Украдене щастя (збірник). Іван Франко
Читать онлайн книгу.
здається, ані краю, ні кінця їм десь нема.
«Хто сей мрець?» – клубиться в серці те питання, наче гадь.
«Хто сей мрець?» – свого сусіди врешті зваживсь я спитать.
Не підводячи обличчя, не розплющивши очей,
Відповів сусід мій глухо: «Мирон, Мирон мрець отсей».
«Мирон, Мирон!» Що за Мирон? Все сказати би волів!
Але чом же серце в мене похололо від тих слів?
Чом уста мої поблідли, і трясуться, і мовчать,
Мов отсе на них прибито вже смертельную печать?
Я підводжу очі вгору: ось вже й вулиці кінець;
Величезна чорна брама, а на ній з огнів вінець;
Під вінцем огнистий напис блимає, немов ільща:
«Хто сюди ввійде, надію най навіки попроща».
Хрести, хрести, хрести в вінках тернових
Без написів, лиш огник, що горить
На кождім гробі – знак, що там, в дубових
Дошках, чиєсь гаряче серце спить.
Хрести й огні довжезними рядами…
Аж на кінці, де на цілець ступить,
Зівають челюсті нової ями.
Тут зупинився караван. Весь люд
Розставився при гробі тім кругами.
І не було жалібних співів тут.
Зняли із каравану домовину
І вже край гробу на землі кладуть.
Один із війська виступив на глину,
На горб, щоб добре всім його видать,
І рік, схиливши голову вдолину:
«Позволите, панове, річ держать?»
Немов від вітру колоски на полю,
Схилились чола. Він почав казать:
«Товариша у боротьбі за волю,
Войовника, що був проводир нам,
І сівача, що сіяв кращу долю,
Будівника, що клав величний храм
Будущини, ось тут ховаєм нині.
Як жив, що вдіяв – відомо всім вам.
Вмер нагло днесь о північній годині».
А втім, знизу озвався різко піп:
«Вмер нагло, кажеш? По якій причині?
Я самовбійці не покроплю гріб».
«Не самовбійця, – мовив речник стиха. —
Він впав, як зжатий острим серпом сніп,
З рук зрадника, що й нам накоїв лиха.
І не кинджалом вбитий, не мечем,
А словом, що пихою злою диха».
Тут голосним всі вибухли плачем,
А речник з горбу так сказав по хвили:
«Прощай нам, брате! Ти своїм плечем
Нас захищав, коли злі бурі били,
Твій ум показував нам шлях у тьмі,
Твій приклад в праці додавав нам сили.
Та поки лишимось отут самі,
Прийми від нас остатнє цілування,
Остатній цвіт в розставання зимі».
Знов розляглось великеє ридання.
В труні відбили віко гробарі,
І почалось остатнєє прощання.
До трупа тислися малі й старі,
Устами уст мерцевих доторкались
І кланялись потім землі сирій.
«Чи всі вже з братом нашим попрощались?» —
Знов мовив речник. «Всі вже!» – загуло.
«Не всі ще! – інші голоси озвались. —
Одного