Тріснуло дзеркало. Агата Кристи
Читать онлайн книгу.
й пішла на концерт. Мене відрекомендували їй, і ми розмовляли не менш як три хвилини, і вона дала мені свій автограф. Це було чудово. Я ніколи не забуду той день.
Міс Марпл подивилася на неї пильним поглядом.
– Сподіваюся, вам потім не стало гірше після таких хвилювань? – зі щирою тривогою в голосі запитала вона.
Гізер Бедкок засміялася.
– Аж ніяк. Я ніколи не почувала себе так чудово. Вважаю, що коли чогось дуже хочеш, то мусиш іти на ризик. Я завжди так роблю.
І знову засміялася – радісним, дзвінким сміхом.
Артур Бедкок сказав із захватом у голосі:
– Ніщо не може стримати Гізер. Вона завжди все зробить по-своєму.
– Елісон Вайд, – промурмотіла міс Марпл із задоволеним виразом обличчя.
– Даруйте мені? – перепитав містер Бедкок.
– Та нічого. Просто я згадала одну давно знайому мені людину.
Гізер подивилась на неї із запитанням у погляді.
– Ви нагадали мені про неї, це все.
– Справді? Сподіваюся, вона була приємною жінкою.
– Вона була дуже приємною, – відказала міс Марпл. – Добра, здорова, сповнена життя.
– Але вона мала й свої вади, звичайно ж? – засміялася Гізер. – Я їх маю.
– Елісон завжди так ясно бачила, чого їй треба, що не завжди бачила, якими можуть здаватися речі іншим людям або як вони можуть впливати на них.
– Це як ото ти дала притулок евакуйованій родині, що втратила дах над головою, а вони потім подалися геть, прихопивши всі наші чайні ложечки, – сказав Артур.
– Але ж, Артуре, я не могла залишити їх просто неба. Це було б не по-людському.
– А то ж були сімейні ложечки, – сумно промовив містер Бедкок. – Ґеорґіанської доби. Вони належали бабусі моєї матері.
– О, забудь нарешті про ті старі ложечки, Артуре. Скільки можна бубоніти про одне й те саме.
– Боюся, я не вмію так легко забувати, як ти.
Міс Марпл подивилася на нього замисленим поглядом.
– А що ваша подруга робить тепер? – запитала Гізер у міс Марпл із живою цікавістю.
Міс Марпл помовчала якусь хвилину, перш ніж відповісти.
– Елісон Вайлд? О – вона померла.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
І
– Я рада, що повернулася, – сказала місіс Бентрі. – Хоч, звичайно, я дуже приємно провела час.
Міс Марпл схвально кивнула головою й узяла філіжанку чаю з рук подруги.
Коли її чоловік, полковник Бентрі, помер кілька років тому, місіс Бентрі продала Ґосінґтон-Хол і досить велику прилеглу до нього ділянку землі, залишивши собі лише те, що раніше називалося Іст-Лодж, чарівний будиночок із портиком, але позбавлений будь-яких вигод, і де відмовлявся жити навіть садівник. Місіс Бентрі обладнала його згідно з усіма вимогами сучасного життя, прибудувала кухню найновішого зразка, провела туди воду з водогону, електрику, збудувала ванну й туалет. Це все коштувало їй дуже дорого, але жити самій у Ґосінґтон-Холі обійшлося б у багато разів дорожче. Вона також зберегла