Тричі не вмирати. Наречена. Олег Говда
Читать онлайн книгу.
що людина, хоч і муляє спину сідлом, а губи – вудилами, проте і від вовків захистить, і нагодує. Особливо взимку, коли в закуреному снігами степу голодно і холодно.
Вартовий зручно розлігся біля «фігури» (високої триноги із товстих жердин, увінчаної, мов тин горщиком, величезним снопом із щедро облитого смолою очерету) і мріє! Але не на шкоду службі, як може здатися, а доручивши спостереження за бродом чуттю вірного Пайди, чий ніс і слух куди гостріші за людський зір. Гепард добре знає, що на тому березі починається чужий степ… Що саме звідти приходять пропахлі сумішшю диму, баранячого жиру і кінського поту смертельні вороги його товариша і господаря.
Думка про ворогів, що на мить промайнула в голові звіра, змусила Пайду наїжачити загривок і невдоволено загарчати.
У цю ж мить молодий запорожець відкрив очі і рвучко підвівся, насторожено прислухаючись до нічних звуків. Але на річці все спокійно… Не тільки рибина не плюсне, але навіть тінь не закриває яскраві зірки, що відбиваються у воді.
– Привиділося тобі, Пайдо… – бурчить невдоволено Остап. – Такий гарний сон не дав додивитися, сполохав. Ну, та нехай, чого там. Служба – не тітка. Перекусимо, чи що, як не спиться?
Байбуз знову зручно вмостився і вийняв з-за пазухи житній калач. Гепард тут же піднявся, повернув круглу голову до козака і принюхався.
– Що, утроба ненаситна, знову зголоднів? Тримай… – посміхнувся Байбуз і простягнув чотириногому товаришеві на долоні пайду хліба. Майже таку, як той окраєць, що дав гепардові кличку.
Шість років тому, побачивши в руках Остапа повискуюче цуценя гепарда, курінний кухар заявив, що не стане годувати звіря за рахунок товариства. Вистачить на Запоріжжі нахлібників і без диких котів. Але отаман засміявся і сказав, що курінь не збідніє на пайду хліба, а щеня – гляди, ще й у нагоді стане. І як у воду дивився. Не було в Січі надійнішої варти і більш вдалих мисливців, ніж та ватага, до якої приєднувалися Байбуз з вірним Пайдою.
– Бери, чого ти? – здивувався Остап, бачачи, що гепард не звертає уваги на гостинець, а продовжує неспокійно принюхуватися.
– Тихо ж навколо? Чи й справді чуєш щось? – здивувався козак, недовірливо прислухаючись до завмерлої ночі. Але, про всяк випадок, сховав хліб і взяв у руки шаблю.
– Чужий? Ворог? – перепитав пошепки. У відповідь Пайда неголосно завуркотів, а кінчик хвоста звіра смикнувся, виказуючи стримане роздратування.
Повний місяць буквально тільки що виповз на небо і досить яскраво висвітлив усе навколо, але як Остап не напружував очі, на спокійному плесі Дніпра видно було тільки відблиски звичайного ряботиння від граючого під верхом малька.
– Нудишся? – Байбуз поплескав за вуха звіра, але Пайда не піддався улюбленим пестощам, а відскочив убік і беззвучно вишкірив ікла, не зводячи очей з прихованого в нічній темряві берега.
– Он як? – Остап вдруге підвівся і приготувався. Така поведінка гепарда могла означати тільки одне: берегом йде чужий.
– Тихо,