Тричі не вмирати. Наречена. Олег Говда
Читать онлайн книгу.
засліпили…
Байбуз полегшено зітхнув і поплескав по холці гепарда.
– Це свій, Пайдо. Свій! А ти, земляче, підходь ближче до вогню, не бійся. Звір ручний, без наказу не зачепить…
Людська постать чітко вимальовується на тлі зоряного неба, але не поспішає наближатися. Біглий невільник теж хоче упевнитися, що біля багаття дійсно запорожці, а не харцизи. І тільки через деякий час, сутулячись під вагою старої кульбаки і від того здаючись ще нижчим, з темряви виступає миршавий, трохи кособокий чоловічок. Зодягнений в таке упосліджене і смердюче лахміття, що і дивитися бридко.
– Сало, гу-гу! – привітався несподівано глухо й невиразно, немов перекочував язиком у роті жменю гороху.
– Слава навіки Богу нашому, – відповів, не замислюючись, Байбуз. Людям взагалі властиво чути те, що їм хочеться, а не промовлені слова. Тим паче, коли звуки видаються звичними і відповідають моменту. – Сідай до вогню, незнайомцю, будь ласкавий. В ногах правди немає.
– Не перечитиму… – пробурчав чоловічок, поклав поруч з багаттям свою ношу і досить незручно присів на сідло зверху, простягаючи до вогнища задубілі руки і ноги. – Всю правду люди давно засунули в те місце, звідки ці самі ноги і виростають. Залишилась тільки кривда.
Остап ввічливо хмикнув і, бачачи, що Пайда, – хоч і продовжував принюхуватися до незнайомця, від якого йшов ще той дух, – сумирно вмостився поруч, чого розумний звір ніколи б не зробив, відчуваючи загрозу, підняв угору руки, даючи знак товаришам.
Лис та Гарбуз вийшли із засідки і теж підсіли до вогню. Чуттю гепарда козаки довіряли беззастережно. І якщо Пайда лежить спокійно, значить, небезпеки немає.
– Та хіба ж я схожий на бусурмана, панове запорожці? – ображено скривився чоловічок.
– Береженого і Бог береже, – розважливо відповів Лис, міцний, високого зросту двадцятирічний парубок, з ниточкою рудих вусів під носом і такого ж кольору пишним оселедцем на виголеній голові. І додав, звертаючись до незнайомця: – Ти сам, з усього видно, людина бувала і досхочу лиха натерпівся, тому інших, за розумну обережність, картати не повинен. Нагодуй гостя, Остапе. Бачиш, у людини від холоду та голоду очі, як у тхора, виблискують.
Від цих слів незнайомець здригнувся, ніби його батогом по спині вперіщили, і квапливо опустив погляд.
– Можна і нагодувати, якщо гість не погребує нашою вечерею, – відповів Байбуз і присунув ближче до гостя казанок із залишками загуслої і остаточно розіпрілої тетері.
– Такий вельможний пан, як я, і обгризеній кістці радий бував не раз, – спробував зобразити вдячну посмішку на обличчі гість, дістаючи з-за пазухи абияк вистругану ложку. Та чи то і справді занадто змерз, чи то з обличчям було щось негаразд, але гримаса, що викривила губи і пробилася назовні крізь нетрі заростей, походила більше на звіриний оскал, ніж на щиру посмішку.
Поспішно проковтнувши запропоновану козаками скупу вечерю, він обтер травою ложку, сунув її назад за пазуху і зашарудів там, наче шукав щось у лахмітті.
Козаки,