Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя. Олег Говда
Читать онлайн книгу.
посміхаючись, татарин відбив третій удар козака з усієї сили, але в останній момент послабив руку в лікті, тим самим дозволяючи своїй шаблі відлетіти майже до грудей, на відстань, потрібну для удару без замаху. А вже у наступну мить його клинок метнувся трохи навскіс, під занесену вгору Степанову правицю…
Остаточно повіривши, що має справу з недовченим молодиком, аталик не став вигадувати хитромудрих фехтувальних прийомів, а скористався найпримітивнішим способом, розрахованим на те, що суперник ні разу не завдав четвертого удару, а завжди відступав після третього… І помилився.
Вуста татарина продовжували посміхатися, в передчутті перемоги, навіть після того, як голова ханського наставника покотилася по землі, зрубана з плечей тим самим – четвертим, завершальним ударом. Що всього лише на коротку мить випередив напад Кучума. Коротку, мов спалах блискавки, але ціною у вічність. І життя.
На якусь мить повисла нерухома тиша, а потім її розірвало люте виття і крики бусурман. З десяток башибу-зуків навіть перестрибнуло через огорожу, хапаючись за зброю. Палаючи ненавистю, вони збиралися покінчити з ґяуром, але постріл з «яничарки» і гучний окрик: «Назад, пси! Хто сміє порушити слово хана?!» – змусили бусурман вгомонитися. І хоч вони ще щось погрозливо вигукували та брязкали шаблями, це вже було лише відлуння грози.
– Агов, козаче! Підійди сюди! – покликав Небабу Бо-соркун. – Не бійся. Вельми достойний хан Салах-Гірей хоче поговорити з тобою.
Степан сунув шаблю вістрям у землю, потім помацав правий бік і поморщився. Бусурман все-таки встиг зачепити наостанок кінчиком пера. На щастя, безголове тіло не змогло завершити удар, а шабля то не меч і не шпага, – від неї найстрашніші ріжучі рани. А так, лише синець буде. Навіть тканину сорочки вороже лезо не розпороло.
Салах-Гірей тим часом віддав кілька наказів десятникам.
Небаба доволі незле розумів татарську, але хан говорив тихо, і з тих обривків, котрі долітали до нього, вдалося розчути лише те, що воїнам було велено лаштувати загін у дорогу.
– Підійди ближче, не бійся… – повторив Босоркун.
Степан мимоволі здригнувся і пробурчав: «Було б кого…» – але крок пришвидшив. Та й справді, чого зволікати? Своє діло, з Божою допомогою, він зробив, а далі – на жаль, усе від честі та пихи юного хана залежить. То ж навіщо його даремно дратувати.
– Ти переміг, ґяуре… – намагаючись надати голосові байдужості, промовив Салах-Гірей. – І я дотримаю обіцянку. Ти і всі, хто ховається в будинку Іси, можете не боятися за життя. Ми йдемо.
– Так я і не сумнівався в цьому, – по-татарськи відповів Небаба, не чекаючи поки чорт перекладе. – Гіреям не пристало чинити інакше.
Татарин якщо і здивувався самовпевненості козака, – виду не подав. Зрештою, ґяур щойно вийшов переможцем зі смертельного поєдинку, тож мав право почуватися піднесено. Хан задумливо смикав китиці на ефесі ятагана і дивився на тіло мертвого вчителя. Потім неголосно промовив:
– За старовинним звичаєм