Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя. Олег Говда
Читать онлайн книгу.
не місяць, а лише тиждень. Ось тільки в тому загоні наказним отаманом справжній характерник був. А то хлопці не прості, з небожителями краще іншого священика домовлятися вміють…
– Про що шепочетеся, – до трійці підповз Остап Хрущ. – Б’ємо супостатів вже, чи зачекаємо, поки Іцхак ще з десяток звільнить?..
– Ні, чекати довше не можна. Ось-ось решта бусурман повернеться, – заперечив Лис. – Треба зараз. Поки від церкви криків не чутно і димком не тягне… Значить, зайняті ще голомозі.
– Зброю б нам, хоч яку… – знову зітхнув Лікоть.
– Ну, так он, хлопець помолитися радить… – гмикнув козак.
Хто знає, що відповів би Лисові сільський отаман: став на захист парубка, чи сумно посміявся б разом з усіма, якби в наступну мить Семен не зойкнув від болю, коли йому на ноги звалився оберемок шабель, списів та мушкетів. Причому один спис впав так незручно, що хльостко тріснув козака тупим кінцем по чолі. У Лиса аж іскри з очей посипалися.
– О! А ти, козаче, сумнівався в силі молитви, – пробурмотів, розгублено хрестячись, отаман Кремінь. – Покайся і не богохульствуй… Ну, що, панове-браття? До зброї?
Розділ четвертий
– За смертю вас посилати… – пробурчав Терентій Копито, тільки-но Тарас переступив поріг загальної зали корчми. – Побачили що цікаве? Розповідай…
Козаки скупчилися навколо Куниці. А дехто з найбільш нетерплячих січовиків навіть примудрився кулаком під ребра хлопцеві сунути. Щоб, значить, говорив швидше, і не був надто прошений.
– Ясир на вигоні, а татарва майже вся біля церкви зібралася… – скоромовкою випалив відьмак.
– Що? Навіщо їм церква?.. – здивовано перепитав курінний отаман. – А докладніше можна?
– Можна… Всіх полонених бусурмани зібрали на вигоні, це он у тому боці… – Тарас махнув рукою собі за спину. – Туди ж і худобу зігнали. Вози з награбованим добром теж там. Воли в ярмах стоять, тільки рушати… А самі голомозі навколо церкви товпляться, – тепер Куниця вказав у протилежному напрямку, за плечі козакам.
– І це все, про що ви дізналися? – не втримався хтось із запорожців. Але оскільки питання було важливе, отаман не став нагадувати, хто тут старший, а тільки кивнув, мовляв, так-так, відповідай.
– Ну, можна сказати, що все. На вигоні дюжина піших біля ясиру вартує. Ще стільки ж верхи стадо об’їжджає, щоб не розбрелася худоба, значить.
– Он як? – задумався Терентій. – А що в церкві такого важливого відбувається, що бусурмани всім загоном туди подалися? Не на молебень же…
– Цього не розгледів, – знизав плечима Тарас. – Здалеку не видно, а ближче важко підкрастися. Могли помітити…
– Та ти не соромся, синку, – обійняв його за плечі отаман. – Нікому з нас, а тут кращі козарлюги з усієї Січі зібралися, і половини того не втяти, що ви з Іваном зуміли. Молодці! Любо. До речі, ти чому один? А Непийвода де?
– Він до полонених пробирається, щоб встигнути розв’язати їх вчасно. Підсоблять, коли вдаримо…
– А здужає?
– Навіть