Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя. Олег Говда
Читать онлайн книгу.
свою яничарку козакові з пов’язкою через ліве око. – Поки ми гопак танцюватимемо з охоронцями, маєте верхових татар спішити. Тільки коней не зачепіть. Знадобляться ще.
– Ображаєш, батьку, – прогудів котрийсь із двох обраних стрільців.
– Попереджаю.
– Вибачай, батьку, – повинився запорожець.
– Бог простить, а я все сказав… Лях! Тобі доручаю Тараса. Сам розумієш, в його умінні єдиний шанс живими звідси вибратися, якщо, не приведи Господь, усе не по-нашому складеться. В бій не лізьте, а допоможіть Непийводі бранців звільняти. Кричіть бабам і дітворі, щоб не розбігалися, а до обозу йшли і найкраще – до своїх волів. Чоловіки та парубки, сподіваюся, самі збагнуть, як діяти… Але мало що… Шебутний, бери селян під свою руку, організуй табір. Всім іншим один наказ: рубати того, хто перед тобою і бігом до обозу. Вози в коло. Поки в основному загоні зрозуміють, що сталося і прискачуть, ми повинні встигнути. А там подивимося, як бусурманам вдасться нас з-поміж возів виколупати…
Незважаючи на те, що падіння купи зброї супроводжувалося дзенькотом і стуком, увагу охоронців це не привернуло. І не тому, що татарва геть зовсім на полон не зважала, а через те, – що саме в цю мить неподалік пролунав ще один шум і тріск. Значно гучніший і нахабніший. Тож голови бусурман повернулися туди…
А в супроводі того шуму, з ближніх кущів бузку, що вже давно скинули яскраві кетяги, зате зробилися майже непроглядними через густе та пишне листя, безжалісно ламаючи гілки, назовні вивалився… кіт. Звичайнісінький сільський Васька. Невиразного сіро-бурого окрасу з рудими підпалинами. Нічого особливого. Якби не був ростом з добре вгодоване теля!
Зажурені власними бідами, бранці мляво відреагували на таке диво, зате серед забобонних ординців зашелестіли слова одне страшніше за інше.
– Шайтан…
– Ібліс…
– Мангус…
А кіт тим часом ліг на живіт і поповз до людей. Та не так, як коти крадуться до горобця чи мишці, коли полюють, а як людина – по-пластунськи. Притискаючись всім тілом до землі і старанно працюючи колінами та ліктями. При цьому хвіст його то стирчав вгору на зразок волохатого султана, що прикрашає парадну кінську збрую, то падав вниз і волочився позаду нікчемною шматою, замітаючи все сміття, що траплялося на шляху. А ще химерний котяра щось голосно і сердито бурмотів у наїжачені вуса.
Уривки того бурчання, що долітали до татар, годі було розібрати, але звучали вони точно не котячою мовою…
Таке видовище нікого не залишило байдужим, і нервовий, істеричний сміх завирував, забулькотів поміж бранцями. Тепер настала черга кота звернути увагу на те, що відбувається навколо.
Підняв лобату голову і задумливо втупився в боязко позираючих на нього і судомливо гикаючих людей. Спантеличено гмикнув і почухався за вухом. Знову щось пробурмотів, вочевидь незадоволений тим, що його помітили, після чого підвівся на задні лапи, наче ведмідь на ярмарку. Цілком людським жестом обтрусив коліна, сплюнув і вже не криючись, навпрошки пішов до полонених.
Слово