– Хто там? – володар вигукнув гортанно,

      Та Суламіф – прожогом до дверей.

      Тінь у проході грізна невблаганно,

      Немов у бій, хитнулася вперед.

      З мечем вправлявся Еліав уміло —

      Пробив короткий меч дівоче тіло.

      Упала Суламіф з легеньким криком…

      Цар Соломон мерщій вогню додав…

      Навпроти Еліав з безумним ликом

      У пройму по-злодійськи відповзав.

      В очах у Еліава жах безмежний,

      У Соломона – лють беззастережна.

      У вбивці думка – утекти до храму…

      – Примусив хто тебе? – цар запитав.

      – Цариця Астіс… – цокотів зубами…

      Цар те почув, що і без нього знав.

      – Ти не сховаєшся у храмі Божім,

      Іди з моїх очей, скажи сторожі

      Хай стереже тебе…

      Мерщій в палати.

      Прибігли царські друзі, лікарі.

      – Володарю, її не врятувати, —

      Відразу старший лікар застеріг, —

      Меч вийняти – й злетить душа дівоча…

      Отямилось дівча, відкрило очі.

      – Я хочу пити, – в тиші ледь почулось, —

      Мені нутро, немов огнем, пече…

      До Соломона кволо усміхнулась,

      І з нього більш не зводила очей…

      – Я вірю, що кохання нездоланне…

      Отак були удвох, цар і кохана,

      Оголена, скривавлена, безмовна

      Прекрасна Суламіф і Соломон.

      Скарбниця всього світу безкоштовна

      Проти життя. В страшному сні немов,

      Цар на колінах у кривавій піні…

      Всі зникли із покою, наче тіні…

      Заговорила Суламіф: – Мій любий,

      Коханий, незрівняний мій, – крізь біль, —

      Єдиний ти серед усього люду,

      Я всім єством належала тобі…

      Тобі я вдячна за усе безмежно…

      Ти вів мене, наївну, обережно

      У край любові… Дай поцілувати

      Твої прекрасні руки… До тих пір

      Від вуст їх не дозволю прибирати,

      Поки не затуманиться мій зір…

      Я дякую тобі за твою вроду…

      Я твою мудрість, мов джерельну воду,

      Пила досхочу… Хоч в якусь хвилину,

      Коханий царю, ти згадай мене,

      Ту, сонечком обпалену дівчину…

      Твою рабиню… Смерть хай омине

      Тебе ще довго…

      Цар в задумі мовив:

      – Допоки в світі житиме любов,

      Твоє ім’я, як благодійне слово,

      Звучатиме, кохана, знов і знов…

      Ніч темні шати по землі збирала,

      А на світанку Суламіф не стало.

      Умився цар. Хітон у скарабеях

      Вдягнув. Потому підізвав Ванею.

      – Підеш, на смерть скараєш Еліава, —

      Сказав спокійно. Впав до ніг старий:

      – То ж внук мій! Не вчини таку неславу!

      Мені таке зробить… Хоч сам помри!

      Та й Еліав у храмі заховався…

      – А ти моїх наказів не цурався,

      Коли