Доторк. Дэниел Киз
Читать онлайн книгу.
обережно натягнув сорочку, одягнувся й більше про це не думав, а тоді вийшов з дому, де його мав би підібрати Праґер. Поки вони їхали, Барні відчував, що старий якось незвично замислений.
– Щось не так?
Праґер похитав головою, і тоді Барні побачив його руки на кермі.
– Обпікся чимсь?
– Почало напухати пару днів тому, – відповів Праґер.
– Схоже на серйозний опік. – Барні дивився на руки Праґера з довгими кістлявими пальцями, які, здавалося, мали б бути короткі й міцні. Досить делікатні долоні на противагу Праґеровій присадкуватій фігурі. Над кісточками виднілися струпи.
– Мабуть, алергія якась, – буркнув Праґер. – До лікаря треба сходити.
– Цікаво, – згадав Барні. – У мене от висип на руці. Свербить пекельно. Теж думав сходити перевіритися.
Праґер спохмурнів.
– Ти це коли побачив?
– Пару днів тому. Гадав, що десь обпікся й не помітив. А тоді подумав, що то я, мабуть, щось не те з’їв на пікніку.
Праґер кивнув, але його обличчя обвисло, він згорбився над кермом, ніби збирався з останніми силами, щоб керувати машиною.
– З тобою все добре?
– Та, лише нудить трохи. Слухай, я, напевно, не піду на роботу. Підвезу тебе до Центру, а сам до лікаря сходжу. Повідомлю тебе, як тільки дізнаюся, що це. Може, то ми щось обоє з’їли в їдальні компанії, тоді нафіг їх засудимо. – Він слабенько всміхнувся, а за кілька хвилин Барні вже проводжав авто поглядом.
Протягом дня Барні нудило, але він це ігнорував. Лише ввечері помітив, що з висипом усе стає ще гірше, тоді й згадав, що Праґер пішов до лікаря й може знати, у чому там річ. О сьомій тридцять він задзвонив Праґерові додому, але якийсь чоловік, що назвався Елом Бендіксом, сказав, що Праґера забрали в Меморіальну лікарню Елджина менш ніж годину тому.
– Що з ним?
– Вибачте, я не маю права ділитися будь-якою інформацією з газетами чи ще кимсь.
– Я не з газети. Що діється? Він мав мені подзвонити після того, як відвідав лікаря. У мене те саме…
Але чоловік повісив слухавку зі словами:
– Слухайте, ми тут зайняті. Подзвоніть у лікарню.
– Та якого хера! – викрикнув Барні, коли на кінець розмови в кімнату ввійшла Карен. – У нього такі ж опіки, як у мене.
– Які опіки?
– На руках, червоні плями на тильній стороні долонь, і пальці розпухлі. У мене теж висип на руці – свербить, зараза. Спочатку думав, що обпікся, але не пам’ятаю такого. – Барні побачив, як дивно дружина витріщається на його руку, на якій закотив рукав, щоб показати. Стало ще гірше: рука вкрилася струпами, як і в Праґера.
– Я не знала, що в тебе теж, – налякано прошепотіла Карен. – Глянь. – Вона розстебнула блузку й опустила ліву бретельку ліфчика, демонструючи червоні плями на грудях. – І тут… – Підняла спідницю, показуючи такі ж плями на правому стегні.
– Це коли в тебе з’явилося?
Вона дивилася на висип на грудях так, ніби там у неї звивалася змія.
– Не пам’ятаю. Кілька днів