Янголятко. Колин Маккалоу
Читать онлайн книгу.
а я маю справу з потойбічним світом, – сказала місіс Дельвекіо-Шварц. – Я складаю гороскопи, ворожу на картах, дивлюсь крізь свій магічний Кристал (судячи з її тону, з великої літери!), спілкуюся з померлими.
– Як?
– І гадки не маю, принцесо! – жваво вигукнула вона. – Я до тридцяти років навіть і не підозрювала, що маю такий дар.
Фло забралася до неї на коліна, щоб посмоктати матусиного молочка, проте її ніжно, але рішучо поставили знову на підлогу.
– Не зараз, янголятко. Ми з Гаррієт розмовляємо.
І підійшла до невеличкого буфета, витягла звідти дуже важкий предмет, загорнутий у брудно-рожевий шовк, і поставила на стіл. Потім передала мені колоду карт. Я перегорнула їх, сподіваючись побачити там звичайні вино, черви, жир та дзвінка, але на них були малюнки. На одній, найнижчій, було зображено оголену жінку, а довкола неї – вінок. Яскраво розмальована картинка.
– Це Земля, – пояснила місіс Дельвекіо-Шварц.
Під нею лежала карта, де було зображено руку з чашею, з якої лилася тонкими струменями рідина. Голуб з чимось маленьким і круглим у дзьобі нависав над чашею вниз головою. На самій чаші було написано щось на кшталт латинської «W».
– Чаша чаш, – сказала вона.
Я дуже обережно поклала колоду на місце.
– Що це?
– Карти Таро, принцесо. Я багато чого можу робити з цими картами. Якщо бажаєш, можу прочитати твою долю. Запитай у мене будь-що про майбутнє, а я дам відповідь. Я можу сидіти сама-самісінька й розкласти циганський пасьянс, щоб знати, що відбувається в Будинку з моїми «підопічними». Карти мають власну мову. Вони вміють розмовляти.
– Скоріше з вашим серцем, ніж з моїм, – відповіла я, здригнувшись.
Вона вела далі, наче я нічого і не казала.
– Ось Кристал, – промовила вона, зриваючи брудно-рожевий шовк з предмета, який витягла з буфета, і потяглася через стіл, щоб схопити мою руку й покласти її на прохолодну поверхню цієї чудової речі.
Фло, яка стояла й мовчки дивилася, раптом почала задихатися й хутко сховалася за своєю матусею. Потім вона подивилася на мене звідкись з-за Кристала широко розкритими очима.
– Це звичайне скло? – запитала я, дивуючись тому, як в ньому химерно відбивається балкон, господиня Будинку, платан – усе догори ногами.
– Ні. Це кришталь – справжній! Йому вже кілька тисяч років. Він бачив усе, цей Кристал. Я нечасто його використовую – наприклад, з перепою.
– З перепою? – Скільки ще залишилося питань?
– З п’яного переляку, з похмілля – у маячні білої гарячки. З Кристалом ніколи не знаєш, що з’явиться всередині й притисне своє обличчя до поверхні. Ні, я частіше використовую карти. А для поважних пані – Фло.
Тієї миті, коли вона вимовила ім’я Фло, я зрозуміла, навіщо мене втаємничують у ці речі. Місіс Дельвекіо-Шварц вирішила – не здогадуюсь для чого, – що я повинна знати про її таємниче життя. Тож я перепитала:
– Фло?
– Так, Фло. Вона медіум. Вона просто знає відповіді на запитання, які ставлять поважні пані.