Янголятко. Колин Маккалоу
Читать онлайн книгу.
і рушила нагору шукати співрозмовників. Коли починаєш працювати о десятій, тобі не треба рано прокидатися, а я добре знала: якщо рано ляжу спати, встану з першими півнями. У Джим і Боб були гості: я чула гомін крізь їх зачинені двері та гучне іржання – точно не дівчат. Але драбина Тобі була спущена, тож я натиснула на дзвоник, який він приладнав для відвідувачів, і дістала запрошення підійматися.
Він стояв біля мольберта, затиснувши у зубах три пензлі, ще чотири тримав у правій руці й один у лівій, яким і накладав крихітну крапельку фарби на суху поверхню. Це було схоже на клубок пари.
– Ти лівша, – промовила я, сідаючи на білий вельвет.
– Нарешті помітила, – рохкнув він.
Гадаю, що картина, над якою він працював, була чудовим витвором мистецтва, але не мені судити. На мій погляд, це більше нагадувало смітник, який парує під час грози, але картина притягувала погляд – дуже драматична, чудові кольори.
– Що це? – спитала я.
– Смітник під дощем, – відповів він.
Я зраділа! Гаррієт Перселл, мистецтвознавець, знову влучила в ціль!
– Невже смітники парують? – здивувалася я.
– Цей парує. – Він закінчив з клубком, поклав пензлі у стару білу емальовану раковину й ретельно вимив їх евкаліптовим милом, потім посушив їх і відполірував раковину «Господинечкою». І запитав, ставлячи чайник на вогонь:
– Нема що робити?
– Якщо казати правду, то нема.
– Чом би не почитати книгу?
– Зазвичай я читаю, – різко відповіла я, – о, а він може гладити проти шерсті! – але зараз я працюю у відділенні нещасних випадків, тож коли звільняюся, вже не в змозі читати книжки. А ти грубіян!
Він повернувся до мене з посмішкою, здивовано звівши брови – такий красунчик!
– Ти говориш так, наче читаєш книжки, – мовив він і взявся складати лабораторний фільтрувальний папір, вставив його у скляну лабораторну лійку і всипав туди розчинну каву. Я була у захваті: ніколи не бачила, щоб так готували каву. У помешканні відбулися зміни: ширму склали. Мабуть, з’явилася плямочка.
Кава була смачнюча, але гадаю, я звикла до свого ситця в новому електричному чайнику. Певно, я не така вже варивода. Природно, що Тобі варивода у душі.
– І які книжки ти читаєш? – запитав він, сідаючи в крісло й перекидаючи одну ногу на підлокітник.
Я згадала все – від «Віднесених вітром» до «Лорда Джима» та «Злочину й кари», після чого він зізнався, що його власний світогляд обмежений «жовтою пресою» та книжками про те, як малювати олійними фарбами. Мені здалося, він неабияк переймався через брак формальної освіти, але відразу ж показав свої «голки», коли я спробувала вжити «реабілітаційних заходів».
Раніше я вважала, що митець одягається як бурлака, але Тобі одягався вишукано. Він приділяв увагу смітнику під дощем, вбраний наче хлопець з «Кінґстон Тріо»: мохеровий светр, зверху гарно випрасуваний комірець білої сорочки, на штанях гострі мов ніж запрасовані складки, а коли він нахилився наді мною, щоб поставити філіжанку з