Янголятко. Колин Маккалоу
Читать онлайн книгу.
ім’ям свою єдину дочку. Природно, що тато пішов жіночим примхам назустріч – від такої уваги в нього аж очі запалали. Яке кокетство! Йому вже скоро вісімдесят, але на вигляд не більше від шістдесяти п’яти. Правду кажучи, дивлячись на них, я думала про те, що вони насолоджуються товариством одне одного. Місіс Дельвекіо-Шварц слід вже було піти, тож матуся дуже розсердилася, а бідолашна бабуся, схрестивши ноги й скосивши погляд, теж відчайдушно воліла піти. Лише тоді, коли місіс Дельвекіо-Шварц і слід прохолов, мама зробила бабці ласку. Я ніколи раніше не бачила матусиних ревнощів.
– Від цієї малявки я весь аж затрусився, – зізнався Гавін. – Схоже, спершу Бог мав намір зробити її недорозвинутою, а потім забув і подарував розум.
Я розлютилася майже так, як і мама, кинула на брата зневажливий погляд – короткозорий юнак!
– Фло – особлива! – відрізала я.
– А мені вона видалася трохи виснаженою, – винесла вердикт бабуся, коли вони разом з мамою повернулися з туалету. – А яка в неї мати – жінка-гора! Дуже типово!
Це найжахливіша лайка, якою бабуся характеризувала людей. Типовий. Мама палко з нею погодилася.
О господи! Я вирядила їх о десятій, стояла й махала рукою «до побачення», коли тато увозив усіх на новенькому «Форді». Стояла й сподівалася, що вони більше ніколи не повернуться. Що вони сказали про мене, мою квартиру, Будинок, Фло й місіс Дельвекіо-Шварц, коли дісталися додому, можу лише здогадатися. Але впевнена: ставлення татка до моєї хазяйки дещо відрізняється від ставлення до неї моєї мами. Б’юся об заклад, що старому прокляттю досить перетворитися на буденні негаразди, щоб переконатися: родина Перселлів не стане постійними відвідувачами Будинку, якщо їм заманеться вийти в люди.
Від чого хотілося плакати – це від емоцій та вражень, що переповнювали мене. За останні чотири тижні зі мною стільки сталося! А ще, побачивши їхні обличчя, коли вони дивилися на малюнки Фло у передпокої, я зрозуміла, що не зможу їм відкритися. Чому так, коли я досі люблю їх до смерті? Люблю. Люблю! Але це нагадує прощання з другом, який пливе до Англії на старенькому пароплаві «Гімалаї», а ти прийшла до порту його проводити. Ти стоїш, вдивляєшся в сотні облич людей, що тісняться біля поруччя, тримаєш у руці яскравий транспарант, а буксирні судна знімають корабель з кітви, він рушає від пристані, і всі транспаранти разом з твоїм рвуться, падають і пливуть у брудній воді без будь-якої мети, просто як уламки.
Колись я приїду до них у Бронт. Я вже писала в щоденнику, що ніколи не зможу повернутися до Бронту, але я мала на увазі – повернутися душею. Утім, тіло має виконувати свою справу.
Неділя, 28 лютого 1960 року
Завтра я можу запропонувати одружитися зі мною кому забажаю, бо цей рік високосний, тож у лютому двадцять дев’ять днів. Жодних шансів.
Сьогодні я познайомилася з Клаусом, який не поїхав на вихідні до Баурала. Він виявився маленьким повнощоким «парубком» років за п’ятдесят з великими круглими блакитними очима. Він розповів мені,