Том Соєр – детектив. Марк Твен
Читать онлайн книгу.
Хазяїн пішов нас провести до кімнати, освітлюючи дорогу лойовою свічкою. Ми подалися за ним. Я йшов останнім, бо мені потрібно ще було встигнути заховати свою валізу під невеликим столом у темному холі. Ми замовили багато віскі й сіли грати в карти на малі гроші. Але тільки-но віскі подіяло на Беда, ми з Гелом припинили пити, а його пригощали й далі. І так ми щедро йому наливали, доки він повалився зі стільця і заснув мертвим сном.
Нарешті ми взялися до діла. Я сказав, що нам краще роззутися, щоб шум не розбудив Беда, і запропонував стягти з нього чоботи, щоб його було простіше обшукувати. Так ми й зробили. Причому я поставив Бедові чоботи поряд зі своїми, щоб вони були у мене під рукою. Стягнувши з Беда одяг, ми почали заглядати в його кишені, обмацувати шви одягу, зробили повний перетрус його шкарпеткам, чоботям, вивернули мішок. Каменів ніде не було. Нарешті ми знайшли невелику викрутку, і Гел, здивувавшись, запитав у мене, навіщо вона йому була потрібна. Я відповів, що не знаю, та щойно Гел відвернувся, я поклав її до своєї кишені. Скоро Гел так утомився від марних пошуків, що в нього геть опустилися руки. Він сказав мені, що час облишити це пропаще діло. Я ж тільки й чекав цієї пропозиції, тож одразу сказав:
– Ми забули пошукати ще в одному місці.
– Це ж де?
– У нього в череві.
– Авжеж, чорт забирай! Про це я й не подумав. А їх більше справді нікуди сховати, отже, вони там! Тільки як їх звідти дістати?
– Дуже просто, – відповів я йому, – ти побудь тут із ним, а я збігаю до аптеки, куплю таке зілля, від якого йому всі нутрощі виверне разом з діамантами.
Гел погодився на мій план, і я просто в нього на очах узув замість своїх чобіт Діксонові, та Гел навіть не звернув на це увагу. Чоботи були мені трохи завеликі, утім, якби вони виявилися замалі, гадаю, було б значно гірше. Я прихопив із собою залишену допіру в холі валізу і за кілька хвилин вислизнув з будинку надвір, а потім попрошкував вулицею понад берегом зі швидкістю п’ять миль на годину.
І, знаєте, хочу зазначити, то неабияка приємність – ходити в чоботях з двома величезними діамантами всередині. Через п’ятнадцять хвилин я подумав, що пройшов уже понад милю, а в тій кімнатці в готелі все ще тихо та спокійно. Ще через п’ять хвилин я уявив собі, яка велика відстань нас розділяє і що, напевно, Гел уже здивувався, чому мене так довго немає. Минуло ще п’ять хвилин. Я подумав, що мій колега вже нервує і, ймовірно, походжає кімнатою. Ще через п’ять хвилин, коли я вже пройшов приблизно дві з половиною милі, я уявив собі, як він, уже не на жарт розлючений, лає мене останніми словами. Коли минуло сорок хвилин, я подумав, що Гел нарешті зрозумів, що щось сталося. П’ятдесят хвилин – він зрозумів, що, поки ми обнишпорювали Беда, я знайшов діаманти, сховав їх до кишені і, нічого не сказавши йому, накивав п’ятами. Тож тепер він спробує наздогнати мене. Гел видивлятиметься на піску мої сліди, але їх багато, і вони можуть скерувати його як униз, так і вгору річкою.
Несподівано зустрівши