Том Соєр – детектив. Марк Твен
Читать онлайн книгу.
он туди! Що це?
– Припини, – попросив я його, – хіба можна так людей лякати? Я й так ледь живий від страху.
– Дивися, кажу тобі! Сюди хтось суне. Звідти, від платанів.
– Замовкни, Томе!
– Воно височенне!
– О Боже! Порятуй нас!
– Не горлай! Воно йде прямісінько до нас!
Том був такий схвильований, що насилу прошепотів це.
Я не витерпів і теж вирішив подивитися. Ми обоє визирнули з-за жердини в загорожі поля і повитріщалися, не годні відірвати очей від того страхіття, що й справді наближалося до нас. Спершу тінь від дерев застувала нам гаразд роздивитися, що то таке.
Коли воно підійшло ближче і вступило в смугу місячного сяйва, ми обоє швидко пірнули назад, у рятівний рівчак. Ми навіть не сумнівалися що перед нами – дух Джека Данлепа!
Зо дві хвилини ми взагалі не могли поворухнутися. За цей час привид зник, і ми знову почали перешіптуватися.
Першим заговорив Том:
– Привиди зазвичай розпливчасті й нечіткі, ніби зіткані з туману, а цей зовсім не такий.
– Авжеж, – сказав я, – я дуже чітко бачив бакенбарди і окуляри.
– Та й усе на ньому було таке яскраве, ніби святковий костюм, – картаті зелено-чорні штани…
– І так само картатий яскраво-червоний із жовтим вельветовий жилет…
– А ще в нього коло штанів були шкіряні штрипки, одна з яких теліпалась, одірвана…
– А той капелюх!..
– Ага, дуже дивний капелюх як на привида!
Річ у тім, що такі капелюхи – чорні, високі, мов димар, з твердими негнучкими крисами і круглим дном, схожі на цукрову голову, – стало модним носити тільки цього року.
– Геку, ти звернув увагу, що волосся в нього залишилося таке саме?
– Ні… Спершу мені здалося, що воно змінилося, а потім, що залишилося тим самим.
– Я теж не пам’ятаю. Але я точно помітив, що він був з валізою.
– І я. Томе! Невже валіза теж може стати привидом?
– Усе просто! Якби я був на твоєму місці, Геку Фінне, то не показував би свого невігластва. Усе, що було у живої людини, належить і її привидові. Як і в усіх інших, у них теж мають бути свої речі. Ти ж сам бачив, що всі його речі теж стали примарними. А чим тоді гірша валіза, скажи-но мені? Отож бо й воно, нічого дивного в тому немає, що вона теж стала привидом.
Том міркував правильно. Я не знайшов, що йому заперечити. Тим часом повз нас, перемовляючись між собою, пройшли Біл Віверс зі своїм братом Джеком. Ми почули, як Джек сказав:
– Як ти думаєш, що він таке волік?
– Не знаю, але щось з біса важке.
– Еге ж, він аж зігнувся весь, так йому було важко. Я думаю, що це хтось із негрів поцупив кукурудзу у старого проповідника Сайласа.
– Я теж так вважаю. Тому я й дозволив собі не помітити це.
– І я теж!
Засміявшись, вони обидва рушили далі. З цих їхніх слів ми зрозуміли, наскільки погіршилося