Відрубність Галичини. Іван Франко
Читать онлайн книгу.
в 60-тих роках один громадський писар у Жаб’ї21.
На се вказували б і ті вісті, що подано вище про промови Кобилиці, його накази не слухати ані панів, ані урядників, гутірка дідичів про «хлопське царство» в горах і про «гуцульського царя Кобилицю». За таким поглядом промовляв би й лист Сиржистого, який у агітації Кобилиці бачив, очевидно, не сам аграрний рух, а пробу якогось відмінного громадського устрою, власного суду, без послуху домініям, якусь громадську автономію, про яку, може, й була мова в Відні, але яка не була ані ухвалена, ані санкціонована цісарем. Могли Кобилиці піддати таке розуміння громадської автономії деякі радикальні, республіканські та соціалістичні елементи, якими тоді кишів Відень і які, певно, не занедбували по-своєму впливати на послів, особливо на селян. Міг і дехто з урядників, особливо таких, що знали нещасні відносини галицького та буковинського селянства й не любили шляхти, робити Кобилиці деякі надії на будущий конституційний устрій і тим піддержати його наївну віру в цісарську прихильність і поміч.
Все се могло бути, та повторюю, все се комбінації, не підперті певними свідоцтвами. Надіюсь, що незабаром на сторінках «Записок» будемо могли подати нові матеріали, що бодай у часті розвіють ту непевність.
ВІДРУБНІСТЬ ГАЛИЧИНИ
Не нову справу і надто ще не в свіжім соусі подав на стіл галицької прилюдної дискусії орган німецького народного клубу, віденська «Deutsche Zeitung». Не нову, бо її коріння криється ще в традиціях політичного побуту Галичини відрубного від Австрії, в традиціях із-перед р. 1772, так що перша голосна дискусія про неї в першім проблиску конституційного життя в р. 1848 була не її початком, але тільки відновленням. Від р. 1848 кождий новий проблиск свободи, ба навіть кожда важніша зміна конституційного устрою Австрії виводила на денний порядок справу більшої або меншої відрубності Галичини. Та коли порівняємо з собою різні моменти, в яких та справа випливала наверх, побачимо величезні різниці в ступенях і формах її прояву. В рр. 1790—1792 галицька шляхта конспірувала з метою вироблення повної політичної відрубності Галичини від Австрії, як часті відбудованої Польщі22; в р. 1848 шукала тої самої мети на дорозі парламентарного союзу з німецькими лібералами, а 20 літ пізніше в соймовій «резолюції» зреклася рішучо планів відірвання Галичини від Австрії, розуміючи й самостійність Галичини тільки в зв’язку з цілістю тої держави, і жадала тільки націоналізації (себто полонізації) галицьких шкіл і урядів, а також деяких джерел доходів, що могли би підпомагати крайові фінанси. А нарешті теперішній проект, від якого «Dziennik Polski» відвертається гордо, а про який «Przegląd» пише як про зовсім недотепний концепт. Справді, habent sua fata – ідеї та програми!
Найновіша газетна дискусія про сю справу з многих поглядів цікава і може дечого навчити. Цікава поперед усього тим, що ініціатива вийшла від німців, від тих самих німців, що недавно вислали адрес з подякою Бісмаркові за гноблення польського елемента, а по їх словах
В р. 1880 я чув у Коломиї оповідання про «жаб’ївського губернатора», якогось писаря, що в кінці 60-х років, коли пішла чутка про нову автономію, зібрав усю громаду й заявив їй: «Тепер від цісаря прийшла така вільність, що громада буде сама в собі». Він розумів се таким способом, що громада сама буде установляти собі закони, сама буде мати свій суд і не буде підвладна нікому, крім самого цісаря. Жаб’ївська громада дуже тому врадувалася і зачала справді поводитися зовсім автономно. Писар не приймав ніяких паперів ані від староства, ані від повіту; всякі справи суджено в самій громаді, а де виходила потреба, з громади писано «ради» іншим, сусіднім громадам у спільних справах. Що се не був одинокий випадок, бачимо з протоколу громадських ухвал села Добрівлян Дрогобицького пов., де також громадська рада в початку 70-х років присвоїла собі була судівництво карне й цивільне».
Про се гл. докладніше мою книжку «Громадські шпихліри в Галичині 1784—1840 рр.» (Українсько-руський архів, т. II., Львів, 1907, ст. XXXIII—XLIII).