Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик
Читать онлайн книгу.
хоче запровадити вас у рабство. Отако він писав. А гетьман твій – води в рот набрав. Хіба не так? Заціпило йому. У царя війська двісті тисяч, а шведів жменька. Та й ті обтіпалися, обносилися, охляли, тиняючись по Європах. Не дав їм гетьман підмоги.
– Старий він уже був, вельми старий, – скрушно мовив Борзаківський. – Он Орлик…
– Орлик, сокіл, горобець… І правильно зробили ті козаки, що не пішли за Мазепою, – раптом підніс голос Рубець. – І не підуть вони ніколи… Правдиво, Іване, я кажу? – Зненацька повернув до мене голову, і його гострі брови-ножі зійшлися на переніссі. Сухе обличчя випромінювало неприязнь.
Я щось забелькотів, бо ж не знав, що сказати.
– Чого це ти унадився до нас?… І вуха в тебе, як вареники… Такі вуха багато вміщають. Так дай одвіт – правдиво я кажу чи ні? Що ти думаєш про Мазепу та про царя нашого?
– Цар… він від Бога. Так нас учили… Він нас від ворогів захищає… А Мазепа?… Не знаю. Малий я ще тоді був… Анахтему йому в церкві проголосили…
– Тоді ти був малий, а тепер надто великий. Схоже, що кажеш правду. І все одно тебе треба повісити на сосні. Про всяк випадок. Стільки тепер донощиків розвелося…
– Я не донощик.
На обличчі Рубця – й тіні усміху. Воно жорстоке й суворе.
– А хто ж ти такий?
– Не знаю. Ніхто…
– Ну, а коли ніхто… Нащо тобі ряст топтати. Бачиш оту сосну, а на ній товсту гілляку…
– Досить, Василю, не лякай хлопця, – обізвався Борзаківський.
– Та який він хлопець. У нього вже матня протрухла. Може, він уже стонадцять доносів написав? Занадився до канцелярії, сидить і слухає. – Й колупнув великим, сливе колійським ножем землю. Цього ножа носив з собою скрізь, ним підстругував пера й ним же наштрикував сало.
Я розгубився, але чомусь не злякався. Таки не міг зрозуміти, жартує чи погрожує насправжки недовірливий і ядучий Рубець. Чомусь був переконаний, що він, не мигнувши оком, може виконати свою погрозу.
– Не чіпай ти його, – врешті гримнув Борзаківський. – Твої жарти…
– А я не жартую, – похмуро кинув Рубець. – Я бачив, як він молиться… Він дуже святобливий. Нехай поклянеться на хресті…
– Та ж ми нічого не говорили, – обурився Борзаківський. – Споминали минуле… Яким був Мазепа… Немудрим був, ти сам сказав. Йди, Іване, подивися на коні.
Я здогадався, що Борзаківський відсилає мене, аби поговорити з Рубцем наодинці.
По тому Рубець більше мене не чіпав, а моє серце тануло від вдячності Борзаківському. Таку вже мав вдачу, комусь та офірувати себе. Нині офірував Борзаківському, а також Улясі, в чому боявся зізнатися собі. І носив її в своєму серці, носив скрізь і повсюди, день за днем, слово за словом перебирав у згадках всі наші розмови, всі перемови, позирки, почувався щасливим і нещасним, бо в щастя повірити не міг, почувався незмірно багатим на щось таке, що дається тільки окремим людям, і не хотів забігати далеко вперед думкою: що з того буде, мабуть, нічого, але я й так маю багато.