Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик
Читать онлайн книгу.
маю з ним, у його партії.
– Ти ж там загинеш, такий… такий… – і не доказала, одвернулася й витерла кулачком очі.
– Пробач мені, Улясю, – сказав тихо. – Не гідний я тебе. Біля тебе такі парубки… козаки… звитяжці. А я…
Уляся враз стрепенулася, зблиснула очима, тупнула чобітком, аж схопилася луна.
– Та на дідька вони поздавалися ті звитяжці, ті хвальки… Мені потрібен ти… отакий дурний… і хороший.
А я сидів і не знав, радіти мені чи сердитися, й не знав, за віщо вона мене покохала, такого книжного та тихого, бо ж не знав, за віщо взагалі дівчата кохають хлопців.
Ми освідчилися одне одному в коханні, нас підштовхнуло до того чуже весілля, його шал, його безум, його вир, на нас там ніхто не звертав уваги, і ми були на велелюдді на самоті. І я трохи показав себе на тому весіллі, бо, коли потомилися музики, зіграв по черзі на скрипці, на цимбалах і на бубоні шість козачків, а потім ще й на кобзі. Ми бігали по саду, по покоях, ми мовби подуріли від веселощів і печалі, яка стояла близько-близько, за порогом, але ми жодного разу не поцілувалися, та я й не прагнув того, бо, мабуть, було б забагато для щастя.
Прикохані долею, ми рідко помічаємо нещастя інших. Щоправда, то були не нещастя, але дві перчини пригірчили Оленчине та Яковове весілля. Перша та, що гетьманові нездужалося, й він ледве дочекався, поки попи повінчають Якова та Оленку, від'їхав у кареті додому. Від соборної церкви до гетьманського дому подати рукою, вся весільна челядь йшла пішки. І сталася нам пригода, яка налякала всю білу й чорну челядь, потім дехто вгадував у ній лихе провіщення молодим. У місто, прочувши про весілля, прибуло чимало всілякого люду, а також купців, а за ними, як то завжди ведеться, старців, музик, циганів. Цигани, ті особливо нахабні, перепиняють людям дорогу, хапають за поли, ходять поперед вихилясом. Одна така ватага заступила нам вихід з вулиці на площу, цигани били в бубни, дуділи в дудки й тягли за собою велетенського ведмедя, який ревів і опирався й не хотів танцювати. Невідомо, що зробили йому цигани, кажуть, у таких випадках вони хлюпають йому під хвіст скаженої, може, хлюпнули більше, ніж треба, ведмідь раптом заревів так, що всім позакладало вуха, метнувся вбік і вирвав ретязь з рук низенького міцного цигана, той упав, ведмідь переступив через нього, звівся на задні лапи й пішов на нас. Заверещали жінки та дівчата, і всі ми подалися назад, але й втікати було нікуди – ззаду напирав натовп, який випливав з церкви. Розгубилися всі, тільки Полуботок не відступив, дістав з піхов шаблю й виставив її перед себе. Ведмідь з ревінням наближався, а Полуботок стояв незворушно – великий, спокійний, – шаблею не замахувався, а тримав її вістрям наперед. Шабля була велика, широка, майже пряма. Ще мить, і проллється кров. Звіра чи людини. І раптом звір зупинився, нагнув голову, – здавалося, він нюхав шаблю, ревнув ще двічі й опустився на передні лапи. Тепер він дивився знизу вгору, його маленькі червонясті очиці горіли жаринами. З розтуленої пащеки капала слина. Але вперед він