Вони довго стояли один проти одного, Єропкін у кошлатій білій шапці, Полуботок у татарському башликові, облямованому щетиною інею, й врешті шапка попливла до саней, а башлик вперед по дорозі.

      Не знаю, як я витримав той похід – не вмер від виснаги, не замерз, не провалився під лід. Бо хоч Полуботок опікувався мною, і вшушкали мене в вовчі кожухи, і було припоручено наглядати за мною одному козакові, одначе тяготи були неймовірні. Більшу частину путі я лежав на санях, вкритий кожухами, бо чиряки обсипали моє тіло й приморозив пальці на лівій нозі. І все ж, либонь, дужче за кожухи гріла мене й охороняла Улясина любов, подарована нею пришита до натільної сторони сорочки червона весільна стрічка. Кожного разу, перед тим як заснути, я обмацував її пальцями. І тоді бачив Улясю такою, як на весіллі. В чорному строї, з червоною стрічкою довкола голови, з червоною шовковою хусткою на шиї – ці два кольори надзвичайно пасували їй, робили схожою на заморську царицю; була горда й неприступна для всіх, і така доступна мені. Боже, було це чи не було? Буде ще чи не буде? Буде, якщо витримаю цей похід!

      З маленьких радощів пам’ятаю такі: стали у відлигу біля вузенької річечки, й хтось з козаків невідь-яким побитом дознав, що в річечці багато риби й вона гуляє на відлигу. Козаки прорубали лід, сплели з мерзлої лози запруду й поставили її в річку, й пробили кілька дірок та погнали до ополонки дерев’яними хохлями рибу, й пливла вона, як плав, її вичерпували невеликими підсаками просто на сніг, риба ворушилася, а далі завмирала. Риба – дрібна, особливо багато було в’юнів, гори їх чорніли на снігу.

      Радощі – маленькі, а лиха величезні. Дедалі дужче притискав козаків голод, уже дехто вдавався й до грабунків по селах, які вряди-годи траплялися нам. Грабіжників карали, двох розстріляли, закопали в розбиту ломами землю на горбочку під берізками.

      Відбивали також налоги розбійників, вони тоді ходили ватагами й навіть військовими строями, й доводилося виставляти велику варту. Всю ніч козаки перегукувалися гаслами, й часто доводилося міняти ті гасла. Нашим гаслом було «Марія», а відгук: «Чернігів», а на всі тимчасові обирали назви полкових міст та містечок.

      Отак добилися до Валдаю й торували путь через ліси до Ладоги, до того проклятого каналу, по якому цар хотів пустити кораблі в Неву. Таких лісів, як ті, що через них ми йшли, я не бачив більше ніколи. І в нас на Чернігівщині є бори, є пущі, але не такі… Там ялини, неначе велетенські шатрища, й берези височенні, зі стемнілою корою, й сосни, й лежать вони в безладді на землі, як п’яні велети, й скрізь приладі темні, болота та річки – нетрі, крізь які не продертися. Десь під снігами спить доріжка, протоптана влітку від села до села, тепер її не відшукати. Можна вгадати, що йде вона по долині, там низка галявин і щось подібне до гребельки. І знову темний, похмурий ліс, довга вузька долина, над якою на горбі черідка убогих темних хаток та хлівців. А далі пуща, пуща без кінця без краю. І скоїлося в тій пущі лихо страшенне – почав помирати мій батько, хорунжий