Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик
Читать онлайн книгу.
і хто її написав, і тут, і в Києві я чув імена вчених достойників Кирила Транквіліона Ставровецького, Лазаря Барановича, Івана Величковського, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Івана Максимовича, я читав «Перло многоцінне» і «Руно орошенне», сам вчився віршувати за тими зразками, хоч великого потягу до віршування не мав, вірші писав здебільшого на уроках, а вчили нас піїтики латиною, й здавалися мені всі ті мужі далекими, майже захмарними небожителями. А виявляється, вони ходили по тих самих вулицях, по яких ходив я, сиділи на тих самих каменях, на які іноді сідав я, й не тільки жили та ходили, а живуть і ходять донині й мають за честь навідувати пана полковника, у зшитках якого є чимало віршів, списаних зі зшитків інших авторів, а також власних. Щоправда, сам Полуботок власних віршів ніколи не читав (можливо, він і писав їх лише за молодості), але залюбки слухав піїтів, які приходили до нього в гостину.
Поважні ченці, попивши узвару та поївши гречаних млинців з кав'яром, читали вірші про Бога-Вітця та Бога-Сина, оповідали по-латині, по-польському чи й по-нашому про муки Богородиці, славили апостолів та святих отців церкви, сперечалися з приводу трудів Туптала «Руна орошенного» та «Четьїв мінеїв»; про праці земляків наших, українців Стефана Яворського та Феофана Прокоповича, висловлювалися обережно, делікатно – надто на високих східцях сидять, бачать звідти далеко, можуть дістати й тут. Я слухав благоговійно, моє серце сповнялося священним щемом, одначе, на мій подив, на другий день майже нічого з того не міг пригадати. А от про вибрики зухвалого Купідона, який метає стріли в дівочі та парубочі серця, може помилково або й задля розваги вцілити в серце одруженого козака, а то й попа – те пам'ятав. Змістом всі ті вірші здебільшого були повчальні, лише вряди-годи прорветься насміх, і тільки двоє з гостей одважувалися читати такі вірші – один був колишнім канцеляристом, а нині бунчуковим товаришем, другий професором колегії. Ченці на вірші про Купідона хмурилися, Полуботок ледь-ледь усміхався.
Вірші на тих посиденьках читали вряди-годи, значно частіше точилися вчені диспути чи просто розмови про давній світ, про розум і дурість, про чужинські землі, у яких хтось із присутніх колись побував, звичаї тих народів, – полковнику у час шведчини за царським указом довелося помандрувати з помічним козацьким військом у Польщі та Саксонії, – про царів Кіра та Міда. Персону російського царя обминали, а от про нововведення, про іноземців при царському дворі, про наукові потуги тамтешніх вчених мужів мовлено немало, бо, знову ж таки, чималу вагу в усьому тому мала персона Стефана Яворського, нинішнього блюстителя патріаршого престолу, а перше києво-чернігівського вченого філософа та поета. Нині туди поїхав інший, вже київський, але знаний багатьма присутніми, ритор та поет, богослов Феофан Прокопович. Ці спасенні для моїх вух бесіди здебільшого провадилися не в будинку, а в наметі, який стояв у саду, або гості всідалися просто неба, під яблунею на великому турецькому килимі.
Поважні