Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
на той світ не спішу, тому люблю виспатись на цьому.
– Слухай, старшино, – підсів до нього Павлюк. – До дідька спання! Розкажи мені ліпше, який настрій у реєстровців. По правді кажучи, я саме до них і збирався. Думка у мене така є. Підняти козаків, захопити ряд фортець, а тоді розіслати універсали до народу, зібрати люд і дати панству бій. Не на життя, а на смерть.
– В тебе, може, це й вийде, – зітхнув Караїмович. – Тільки не мені. Досить. Відкозакувався. Підняв бунт, а що з того вийшло? Ледве ноги виніс. Лише трьох за собою й повів.
– Для початку й це добре.
– Ні, з мене досить! У ватажки більше не полізу.
– Скис? – рвучко схопився Павлюк. – Перша осічка, й готово?
– Я не з того тіста замішаний, що ти, – зітхнув Караїмович.
Це Павлюкові сподобалося, він любив трохи похизуватися собою.
– О, я не такий слабак! – вигукнув задоволено. – Мене невдачі не лякають, а навпаки – гартують. Я тоді зліший стаю. Як хорт!
– Є такі невдачі, після яких опускаєшся на дно, – вперто повторив Караїмович. – Мені дали по зубах, і досить. Ситий по горло. Хай інші пробують. От хоч би й ти, сотнику. Козаки тебе й досі пам'ятають. Якось мені вдалося підслухати реєстровців. Про тебе в них мова йшла. Павлюк добре зробив, що на Січ подався, гомонять між собою. Павлюк – то лицар, він би ніколи не згодився на Кодак іти… Шкода, що в нас немає другого Павлюка.
– І ти, телепню, з такими людьми не міг знайти спільної мови? – схопився Павлюк. – Старшину поліз підмовляти, а з козаків треба було починати…
– Схибив, – розвів руками Караїмович. – Спіткнувся, як кажуть, на рівному. Тепер і мені втямки, а тоді, згарячу… Коли б ти, сотнику, був на моєму місці, то, мо', й відрадив би реєстровців від братовбивчої війни. А я що… Я й балакати до пуття не вмію. Не вийшло, то й руки опустилися.. А тебе козаки люблять, вірять тобі. Ти б їх повів за собою.
– І поведу! – загорівся Павлюк. – Може, й ти до мене пристанеш?
– Ти хочеш, щоб мене задруге схопили? – брови Караїмовича з ляку злетіли вгору. – Нема дурних! Своя сорочка ближче до тіла. Тебе реєстровці і знають, і поважають, ти і їдь до них.
– Ех, ти! Заєць! – Павлюк збуджено забігав по хаті, світлі очі його горіли вогнем. – Жижки тремтять? А я піду!..
– Старшина кулями зустріне.
– Кулям не звик кланятись, бодай і старшинським! – із цими словами Павлюк вибіг з комендантської і біля порохових льохів здибався з Сулимою. Ще здалеку крикнув:
– Батьку, кульбач коней!
– Почекай. – Сулима запер льох на замок, щось сказав вартовому і повернувся до Павлюка. – Чого це тобі так приспінило, що й на місці не встоїш? Ой, ускочиш же ти колись у халепу.
– Тіпун тобі на язик, батьку! – весело блискав Павлюк очима. – Така в мене вдача. Не люблю тліти. Горіти, так горіти. Беру сотню і мчу навстріч реєстровцям. Хочу запобігти братовбивчій війні. Реєстровців обдурила зрадницька старшина, замакітрила їм голови, засліпила їх злотом. А я хочу козакам нагадати, що ми сини однієї України, що ми –