Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
з ніг до голови оглянув Караїмовича. Ніби вперше його бачив. Той стояв перед ним сяючий, свіжий. Колупався в зубах. Всмак поїв, виспався. На ньому голубий жупан, шапка оторочена соболем, при боці – шабля. Певно, коштовна, руків'я в позолоту вбране. Чорне довгасте обличчя старшини, ледь подзьобане віспою, так і випромінює сите задоволення. У вузьких косих очах – хижа втіха… Втіха ловця, що спопав-таки звіра, на якого так довго полював. Павлюк відвернувся…
– Не подобається моя пика? – весело поспитав Караїмович. – Ха-ха! Він ще мене сміливості навчав. Хизувався переді мною своїм таланом, а сам, як миша, в пастку вскочив.
Павлюк прикусив губу… Що правда, то правда. Вскочив. Справді, як мишу, його заманили досвідченіші хижаки. І треба ж було так довіритись… Недарма Сулима відчував тривогу, все доскіпувався, хто такий Караїмович. Ще й застерігав, що він не той, за кого себе видає. Ех… Дав маху. Та що тепер. Коли вскочив у халепу, тоді стає ясно, де оступився.
– Слухай, панський прихвосню, де мої козаки?
– Хто був дурніший з твоєї сотні, то зараз на тім світі у райські врата кулаком тарабанить, хто здався, того пов'язано і в Черкаси погнано. Там розберуться, – безневинно посміхався Караїмович.
Безвільно впала Павлюкова голова на груди, але він тої ж миті спохватився й підняв її гордо, аби ворог не втішався з перемоги.
– З яким би задоволенням переломив тобі хребта! – безсило скреготнув зубами Павлюк.
– У мене теж таке бажання, – ошкірився Караїмович. – Задумки в нас однаковісінькі, як бачиш. Тільки ти спізнився з своїм бажанням.
– Вбити ворога ніколи не пізно.
– Але ти програв.
– Але це ще не все!
– Ні, сотнику, це вже все.
– Я вірю у свою вдачу! – сказав Павлюк.
– І я вірю в свою! – в тон йому відповів Караїмович. – Сподіваюся, що ми більше не будемо зустрічатися. Принаймні на цьому світі.
– Рано ж ти мене хорониш, запроданцю!
– Аби не пізно.
– Ти сильний і хитрий ворог, – по хвилі мовив Павлюк. – Ти мене перехитрив. Я хитрувати не вмію, в цьому моя біда. Але дякую за науку. Сподіваюсь, що колись віддячу тобі сторицею!
– Нема за що дякувати, сотнику! Та й пізно вже. Ти навіть вдарити мене не зможеш.
– Вдарити, може, й ні, але плюнути… – Павлюк виплюнув згусток крові в лице Караїмовичу: – Одержуй, панський прихвосню!
Караїмович відскочив, витер лице і, вихопивши з піхов шаблю, кинувся на Павлюка… Павлюк випростався… Караїмович опустив руку. Облизуючи губи, хрипло сказав:
– Ні, Павлюче, не для того я ризикував своїм життям, щоб так просто тебе вбити. Легкої смерті не чекай!
– Я козак, а козак не шукає легкої смерті!
– Не сумніваюсь. Ти хоч і довірливий, як дитина, але хоробрий. Цього в тебе не забереш. Обіцяю тобі важку смерть або на пласі, або на палі. Але не тепер. Я хочу навтішатися своєю перемогою.
– Чи не зарано втішаєшся?
– Спішу! – гмикнув Караїмович. – Негусто випадає мені втіха, щоб відмовлятися