Ще вище Кирпи на східцях стоїть Гнат Кодак.

      – Важенна!.. – каже він, беручи каменюку з рук Кирпи. – От дивуюсь, як це деякі людці ухитряються отакезне каміння в себе за пазухою носити?

      Кирпа сполошено затупцяв на місці, ніби його спіймали на гарячому, удавано байдуже поспитав:

      – Ти про що це пасталакаєш?

      – Та все про те ж, – з усмішкою відказав Гнат. – Кажу, що дехто вхитряється жити на білому світі з отакезною каменюкою за пазухою.

      – А-а, за пазухою? – пробурмотів Кирпа.

      – Ага, в пазусі, – ліниво тягнув Гнат, а очі його так і стріляли. – Тільки той, хто носить отакезну каменюку в пазусі, неодмінно втопиться. Камінь його на дно потягне. Бульк! І немає. Кирпи, приміром.

      – Ти чого це? – спалахнув Кирпа.

      – То я Кирпу так згадав, для прикладу.

      – Шукай собі інший приклад, с-с-сірома!

      А ще вище стоять Панько Макуха з Савкою Щербиною. Макуха мовчки бере каміння, передає його Щербині. Той бурмотить:

      – На кий чорт мені така робота? Хіба я віслюк, щоб на своєму горбу каміння таскать? Я вільний козак, а не хлоп Сулими.

      – Але Сулима й сам носить, – несміло зауважує Панько Макуха.

      Щербина спалахує:

      – Ото й носить, аби нам очі замилити! Що, мовляв, і він простий козак… А три бочки злота, про які Кирпа казав, куди щезли? Чи, мо', їх лизень позлизував? Ех, і на дідька я потеліпався за Сулимою!

      Макуха здивовано витріщився:

      – Ти забув, Савко, що Сулима нас від опряги порятував. Коли б не він – запороли б нас біля ганебного стовпа.

      – Врятував, врятував, – шкірить Савка жовті щербаті зуби. – Чхав я на той рятунок, коли на нас сто тисяч ляхів суне!

      – Так уже й сто тисяч? – насмішкувато питає Панько.

      – Чого причепився, як той реп'ях? – визвірився Щербина. – Сто не сто, а п'ятдесят – це вже точно. А то б чого Сулима камінням запасався? Пороху та куль чортма, от і думає на камінні виїхати в переможці. Пропадем ми в цій фортеці, як миші! І собака за нами не гавкне. Тікати треба звідси, допоки не влипли.

      – Але ж це зрада!

      – Дурило!.. – шипить Щербина. – Макуха ти найсправжнісінька. Власне життя, бевзю, найдорожче. Телепень безвусий! Поживи з моє, тоді й пащекуй!

      І знову вони надовго вмовкають, передають з рук в руки каміння. Потім Щербина не витримує:

      – І на кий чорт я потеліпався на Січ?! Треба було обамбурити того дурня по курячій голові!

      Макуха вже не раз чув цю історію. Щербина був наглядачем у якогось панка під Білою Церквою.

      – Жив