Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
Караїмович.
– Іноді хапають, – згодився Павлюк. – Та, попри все, вони плазунами й лишаються.
– Краще бути живим плазуном, аніж мертвим орлом, – з цинічною відвертістю бовкнув Караїмович.
– Кожному своє, – уточнив Павлюк.
– Ти мене не вчи! – важко дихаючи, вигукнув гетьман. – Мене пізно вже вчити!
– Правда, ходячим мерцям наука зайва.
– Ти?.. Як ти смієш? – зірвався на вереск Караїмович. – За свої зухвалі слова ти розплатишся головою! Не забувай, що ти, сотник козаків його мосці короля, перебіг на бік лотрів і розбійників.
– Не на бік лотрів, а на бік народу.
– Ти всяку чернь, бидло та хлопів за народ маєш?
– Але не плазунів, котрі лижуть панам сідниці! – спокійно відказав Павлюк. – Ти, гетьмане зрадливий, вже разів зо три перепродав свою шкуру. Як далі житимеш? А баньки в сірка позичатимеш?
Кононович раптом гикнув і кинувся на Павлюка з кулаками, але Павлюк невловимим рухом відхилився, і розлючений гетьман пробіг мимо… Караїмович зареготав…
– Ти ч-ч-чого?! – визвірився на нього Кононович. – Гляди, щоб юшкою не вмився! – І кивнув на Павлюка: – Міцно зв'язаний? Коли втече – голову зніму!..
– Хіба на той світ побіжить! – Караїмович висунув голову з намету, когось погукав. По хвилі зайшов Джевага.
– Туди? – запитав він, показуючи рукою в стелю, і почав засукувати рукави. – Зараз ми його в один мент відправимо…
– Поки що в клітку! – буркнув гетьман. – Та рота йому заткніть, щоб, бува, не підбурив козаків до свавілля. Велеречивий надто.
– Боїтеся мене? – запитав Павлюк.
– Трохи, – зізнався Караїмович. – Тому й ротика заткнемо. Буду боятися, допоки не побачу твою голову на пласі у Варшаві.
– Тоді ти боятимешся другого Павлюка.
– Павлюків постараємося вирвати з корінням!
– Не думаю, що земля буде родити самих лише караїмовичів!
Зв'язаного Павлюка з ганчіркою в роті вкинули до дерев'яної клітки, що стояла на возі, а клітку накрили ряднами.
– Так буде обачніше, – сказав Караїмович. – Бо Павлюк такий, що й поглядом може козаків до бунту підбурити. Хай сидить у темряві, а ми за Судиму візьмемося. А тоді обох – до Варшави!..
Розділ одинадцятий
– Яремо, – гукнув Сулима, – облиш на хвилю свої крила та поклич до мене Гуню з Савраном!
– В один мент, батьку! – Ярема відіклав убік паліччя, над яким щось мудрував, і тільки шароварами залопотів.
Сулима зайшов до комендантської, присів край столу, задумався. Останніми днями він часто задумувався, забував їсти, змарнів, очі загострилися і глибоко запали. Ночами, походжаючи на мурах, все думав, зітхав… Думка думку побивала, Павлюк з голови не йшов. Як подався з Караїмовичем, то ніби у воду. Чи варто було його відпускати? Надто він довірливий. Такий легко вскочить у халепу. Інша думка: а чи втримаєш його на ретязі, коли він день і ніч Україною марить? Та, зрештою, не вперше він за шаблю взявся, бував у бувальцях… Заспокоював себе, а спокою не знаходив. Ні-ні, та й зринав у згадці Караїмович.