Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
І журно… Світ застиг, оповитий світлою печаллю. А десь за кряжами, пробуючи свої сили, вже гудуть холодні вітри, лаштуючись в осінній політ над землею.
З рання й до вечора на південь поспішає птаство.
Ирій-вирій… Дмитро задумливим поглядом проводжає птахів. Пригадується йому далеке дитинство, село. На Воздвижения бабуся Мотря завжди застерігала маленького Митька:
– Гляди, шибенику, в цей день по деревах не лазь і близько до них не підходь. На Воздвижения птахи летять у вирій і гадюки туди спішать…
– А як же вони повзуть? – доскіпується Митько.
– А з дерева на дерево, окаянні, лізуть, – хреститься бабуся. – 3 гілки на гілку. Боже борони, хто в цей день на дерево полізе.
– Ба, а що таке ирій? – питається онук.
Бабуся гладить його по голівці.
– То, онуче, теплий край за горами, за лісами, за тридев'ять земель і окиянів. Зими там немає та холоднечі, сонечко собі сяє, зелено та гарно, як у нас на Великдень. От пташки й летять зиму лютую зимувати в ирії. Хай їм Бог помагає!
Курли… Курли…
Журавлі…
Хлопець сумним прощальним поглядом проводжає журавлиний ключ. На душі чомусь сумно стає і бентежно. Дмитро, аби струсити з себе сум, кричить:
– Пантруй, хлопці, степ!..
І сам оглядає зіркими очима виднокіл. Куди не глянь – степ і степ, жовтий, побурілий, вигорілий за літо… Балки, посивіла тирса. І тиша. Міцна, терпка, з передосіннім холодом.
І пустка. Ні душі живої, тільки в небі журно плачуть журавлі. Загін Гуні розтягнувся підковою від Дніпра аж ген у степ і повільно рухається…
– Киги… Киги… – чайка пронеслась на Гунею. Наче білу грудку хто кинув у мідяний степ… Зненацька з балки витикається гурт дядьків. Дмитро порахував: п'ятдесят чоловік. По всьому видно – селяни. Босі, в драних сорочках, стомлені…
«Втікачі, – радо думає Дмитро. – Нам поповнення йде. Відтоді, як ляхів з Кодака витурлили і шлях на Січ вільним став, багато їх перейшло і Дніпром перепливло…»
– Ану, Омельку, – крикнув до ближнього козака, – зустрінь тих людей та проведи їх у фортецю! Хоч маленька, а все ж поміч нам буде!
Сулима привітно зустрів утікачів:
– Нашому роду козацькому та нема переводу! – весело гомонів, оглядаючи дядьків. Були то різного віку люди, молоді й старші, чорняві й сиві. Гурт як гурт, втікачі як втікачі. Підозри в отамана вони не викликали. Скільки козакує, стільки й прибувають збіглі селяни на Січ, обвикають, оговтуються, хіба ж такими козаками потім стають!
– Звідкіля ноги б'єте, хлопці-молодці?
– З черкаського староства, – загуділи ті. – Втекли від паноти й простуємо на Січ. В дорозі почули, що запорожці Кодак захопили, дай, думаємо, в гості завітаємо.
Серед втікачів виділявся один – високий, міцний, з грубезним лицем, котре густо заросло щетиною. Говорив він глухим, хриплим голосом та все засукував рукави, оголюючи волохаті руки.
– А ти, мабуть, за отамана? – поспитав його Сулима.
– Та мовби, – відказав глухо здоровань. –