Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
сухим, колючим і ніби аж непривітним. Все у нього було гострим: великий ніс, підборіддя, і погляд великих чорних очей також був гострим. Та ледь Остряниця посміхався, як лице його враз м'якшало й привітнішало, ніби вигодинювалося після негоди.
– Прошу до нашої господоньки.
– Нічого собі господонька, – озирався на всі боки Остряниця. – І все це тепер наше?
– А то ж чиє?
Йдучи фортечним двором, розмовляли.
– Але ж і чисто в тебе, Іване, – дивувався Остряниця. – Як у світлиці дбайливої господині.
– Два дні після колишніх найманців сміття вигрібали, – сказав Сулима, зморщивши носа. – Загидила німчура фортецю так, що й ступити ніде було. Гірше, ніж у конюшні. Прибрали та чебрецем посипали. Вдихнеш чебрець – і наче в степу себе почуваєш.
– Кошовий цікавиться, як у тебе справи, Йване.
– Живемо – сухарі жуємо.
– Харчу вам невдовзі підвезуть, – запевнив Остряниця.
– А що нам далі з лядською фортецею чинити? Чи жити у ній, чи за димом пустити? – поспитав Сулима. – Як Січ-мати гадає?
– Жити, Іване, жити, – твердо мовив Остряниця. – Заради цього й приїхав до тебе. Кошовий з старшиною ухвалили: фортеці не руйнувати, буде в ній стояти наша, запорозька, залога. Маю ще одну приємну вістку, – Остряниця посміхнувся, його гостре лице враз заприязнилося. – Кошовий дякує тобі й козакам твоїм за лицарство й відвагу… А ще кошовий отаман велів мені передати, що Іван Сулима віднині вже не курінний отаман, а військовий старшина.
– Чи ж не високо мене піднімає кошовий?
– По заслугах. Чин військового старшини – високий чин. До всього ж кошовий настановлює тебе головним отаманом Кодацької фортеці.
Прийшли до комендантської хати. Під вікном сидів Ярема Летючий і стругав палицю. Вгледівши Остряницю, схопився, але враз стримав себе й статечно привітався.
– О-о, – протягнув удавано здивовано Остряниця, – ти, Яремо, наче гетьман… Ось тільки вуса якби…
Ярема враз почервонів.
– Будуть, будуть вуса. – Сулима непомітно штовхнув Остряницю під бік. – Фортецю взяли, будуть і вуса.
– Що це ти майструєш, Яремо? – закашлявся Остряниця.
– Забаг неба, – Сулима пригорнув до себе Ярему. – Чи не так, сину?
– Так, батьку. Хочу зробити собі крила й полетіти.
– Куди ж це? – запитав Остряниця.
– Ще не знаю куди, – зітхнувши, зізнався Ярема. – Бо світ широкий і великий. Полечу, мабуть, на Україну. Одне крило вже готове, ось біля другого морочуся.
– Щасливого тобі польоту! – м'яко мовив Остряниця. – Шкода, що я старий, а то б разом полетіли.
– Літати ніколи не пізно, – відповів Ярема.
Остряниця уважно на нього глянув.
– Правду мовиш, сину. Ніколи не пізно літати, та шкода, що ми іноді самі собі крила обламуємо.
Зайшли до хати.
– Сідай, Якове, до столу, – запрошував Сулима. – Чим тебе, друже, пригостити?
– Оковитої у тебе, звичайно, не водиться?
– Як у морському поході, – розвів руками Сулима. – Хто вип'є, того за борт. Але для