Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
у фортецю…
«Еге, – ураз скис Кононович, – з трьох уцілів лише Бражник. Тьху, біс тобі в ребро, провалилася задумка! Що Караїмович загинув – дідько його бери. Але що ж тепер з Кодаком чинити?»
– Пане гетьмане, – гупаючи ногами (він завжди гупає ногами, чорт би його взяв!), підходить Джевага й ошкірює жовті міцні зуби, і його грубезне, не голене і від того ще чорніше лице випромінює подобу радості, – ось, – показав волосатою рукою на Бражника, – з Кодака… хе-хе… прибув…
«Зірвалося, – зовсім занепав духом гетьман, – а цей дурень ще й зуби свої продає…»
І байдуже запитав:
– Догралися?
– Саме так, пане гетьмане, – шкірив жовті зуби Джевага. – Караїмович веде Павлюка. І просив пана гетьмана бути напохваті…
Коли Павлюк з сотнею козаків дістався нарешті Білих Млинів, уже вечоріло. Від лісу впала довга тінь, через усе поле. Дощ вгамувався. Сонце сіло за обрій. Задзвеніли комарі…
– Далі б я не радив іти, – пошепки застеріг Караїмович і оглянувся. – Там, за яром, їхній табір…
Павлюк мигцем поглянув на зляканого Караїмовича, похитав головою.
– Але ж і набрид ти мені!.. Полохливий, як миша. Хто тебе тільки старшиною вибрав?
– Хто мене краще знає, той і вибрав, – загадково відповів Караїмович, і в його вузьких, по-татарському косих очах спалахнули мстиві іскорки й відразу ж згасли, і на очі насунув сірий попіл. – Реєстровці стоять табором по той бік яру, як би чого не вийшло. Почекаємо ліпше ранку. Поспішиш – тобі ж, сотнику, й гірше буде.
– Не лякай, бо ляканий! А з тебе переляк швидко витрушу, – дещо хвальковито відповів Павлюк. – Реєстровці підуть за мною.
– Дай Боже… – гмикнув Караїмович і відвернувся.
Павлюк велів своїм козакам стати табором по сей бік яру і поки що нічим не виказувати своєї присутності. Караїмович наполягав переговори з реєстровцями перенести на ранок. Павлюк затявся на своєму.
– Проникну вночі до них у табір. Доки старшина спатиме, побалакаю з козаками. Завтра, мо', й пізно буде. Гайда на розвідку, Караїмовичу. Підеш зі мною, тільки не трусись, як заєць!
Удвох вони спустилися вниз і довго йшли яром, доки не вихопились в густий терняк. За кущами мав бути табір реєстровців. Павлюк пройшов уперед, Караїмович трохи відстав, раз по раз непомітно озирався… Зрештою махнув комусь рукою. Почувся виляск…
– Хто? – спинився Павлюк і вперше насторожено оглянувся.
– Та то я… комара ляснув, – посміхнувся Караїмович. – Бачу, сотнику, і в тебе вже тремтять жижки?
– Ну, це ти дарма! – Павлюк аж розізлився. – Щоб я, Павлюк, та боявся? Ти ще мене не знаєш! Ходімо!..
Павлюк ступив до куща, розсунув гілля… Табір реєстровців і справді був потойбіч… Одначе в таборі було тихо, ні гомону, ні багаття. Це насторожило Павлюка…
– Слухай, Караїмовичу, – не повертаючи голови, тихо мовив він. – Чому це козаки принишкли? Кого чекають?
– Тебе