Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
в себе за поясом пістоля, а той невидимий волав і тягнув його вниз… Караїмович відчував уже під ногами порожнечу… Хтось гойдався над ровом, цупко тримаючись за його ноги, й кричав… Караїмович сунувся в рів… Врешті йому пощастило віднайти пістоль. Сів, гальмуючи однією рукою сповзання в рів, другою вистрілив. І відразу ж відчув, що ногам стало легше… Вирачкував на місток, через нього перестрибували, падали… Тріщав місток від зливи каміння… Караїмович схопився й, затуляючи голову руками, побіг.
– Рятуйте-е-е! – кричали з рову ще живі.
Караїмович біг, заткнувши пальцями вуха…
До ранку все затихло. Караїмович лежав у наметі, обхопивши голову руками. Перед ним пливла жахна картина, як реєстровці падають у рів… Скреготів зубами… Чому Джевага не діє? Так, чого доброго, з п'яти тисяч реєстровців нічого не зостанеться… А, дідько з ними, аби лишень фортецю взяти… Схопив штоф оковитої, довго нахильці пив, булькав, розливав горілку… Запекло в горлі, трохи ніби полегшало. В намет заглянув джура.
– Пане старшина, вас пан гетьман кличуть.
Встав, похитуючись, гуло в голові джмелине гніздо.
Стукнув кулаком по голові, трохи ніби полегшало.
Гетьман лежав у своєму наметі долілиць і стогнав.
– Мабуть, і досі шипа не витягли?
– Витягли триклятого, витягли, – жалібним голосом озвався гетьман. – Але те місце опухло… Ох-ох… Повернутися ніяк… Бісова залізяка… Які там наші втрати?
– Дріб'язок… Думаю, що вже сот три-чотири набереться.
– Ох-ох, – застогнав гетьман, мацаючи сідницю, і незрозуміло було, чого він стогне. Чи тому, що втрати великі, чи тому, що сісти не міг. – Коли б реєстровці духом не впали… Ох-ох… Навіть на кульбаку не сяду. Прямо лихо… Як же я буду на білому коні у фортецю в'їжджати? О-о-о…
– Аби взяти, а в'їхати на білому коні знайдеться кому! – сердито відрубав Караїмович, бо гетьман йому вже добряче набрид. – Людям голови відриває, а ви, пане гетьмане, із своєю сідницею.
– О-о-о! Мені моя сідниця дорожча, ніж комусь голова, – застогнав Кононович і злякано глянув на старшину. – А що коли того… нам доведеться втікати? Як же я на коня видряпаюсь, га?
– Тоді, пане гетьмане, будете з Сулимою домовлятися, як вам краще з пораненим гузном на палю сідати! – зловтішно сказав Караїмович. – І взагалі, не скигліть, гетьмане. Без мене вам не вибратися звідси.
Кононович важко зітхнув: це була правда. По хвилі запитав:
– А що ж далі буде?
– Заллємо очі реєстровцям оковитою. Хай жлуктять, хай задурманюють собі голови, менше думатимуть.
– О-о-о… – почав було гетьман.
Караїмович сплюнув і вийшов з намету. Довкола плив рідкий туман. І фортеця теж ніби пливла.
«А біс би забрав Джевагу! – подумки вилаявся Караїмович. – Чому він так довго чухається? Чи, мо', жижки затремтіли?»
Оглянувся на свій табір. Сотники роздавали козакам оковиту. Вони юрмами гуділи біля бочок, розмахували руками, галасували… Караїмович