– Дмитре… Татари… Негайно мчи на Січ, – хрипів отаман. – Ти чуєш мене? Скачи на Січ, скажи… Татари… Але ні… Поверни до ближнього бекету, підпали вежу…

      – Уже, батьку, уже побіг вогонь до Січі!

      – Ху… Це вже краще. – Остряниця на хвильку вмовк, збираючись на силі. – Спасибі тобі, Дмитре. Тепер і помирати можна.

      – Отакої! – вигукнув хлопець. – Тепер тільки жити. Татари на Січ посунули, а реєстровці в облозі Кодак тримають. Кожний козак зараз дорогий. Я оце на Січ мчав за поміччю.

      – Он як… – Остряниця відкинув голову. – То реєстровці обложили фортецю? А татари на Січ… Чи змовились?

      – Могло бути, батьку, – сказав Гуня.

      – Караван я вів до Кодака, – зіперся на лікоть Остряниця, і його гостре видовжене лице зробилося ще гострішим. – Як і обіцяв Судимі. Спорядили ми п'ять возів. По дві пари волів запрягли і вирушили. Один віз був з порохом, а решта з харчем. Зі мною було десяток козаків. Думали, без пригод до Кодака дістанемося…

      Остряниця захрипів, з рота пішла кров. Гуня поспіхом влив йому в рот води.

      – Спасибі… Ось так ми і їхали. Воли ремиґають, вози скриплять. Далеко їх чути… А в степах вже татарва шастала. Вистежили нас і зненацька з тирси вискочили. З обох боків дороги. Було їх сот зо дві. Але все ж ми встигли схопитися за рушниці. А Максим Вернигора, той голоблю з воза висмикнув і давай молотити татарські голови… Вбили його стрілою в потилицю. Так з голоблею і впав. Нас вони прямо засипали стрілами. Бачу – непереливки. І сили нерівні, і козаки вже мало не всі полягли. Я в живих лишився, Савка Білий та ще Грицько Курай стогнав на возі… Висипали татари з тирси і подалися потрошити вози. У передніх мажах пшоно було, тараня та сухарі… Лежу я, голову на свою гаківницю поклав, наче вбитий. А палець у мене на гачку. Раз, гадаю, встигну вистрілити… І тут я згадав, що п'ятий віз із порохом. Ось куди я пошлю свою останню кулю. Лежу, чекаю, доки татарви більше біля возів назбирається, а тоді підняв голову, на віз націлився і гачок натис…

      – Бабахнуло ж!.. – вигукнув Гуня.. – Я аж біля Гострої Могили почув… Земля задрижала…

      Остряниця заплющив очі і довго так лежав, важко, зі свистом дихаючи… По хвилі озвався кволим голосом:

      – Бабахнуло, кажеш? А я не чув… Коли вистрілив, то полум'я над возом побачив… Не полум'я, а цілий буран вогню. Та ще побачив, як татари, мов те груддя, вгору летіли. І сам відчув, що лечу… Ще й думка майнула: Ярема крила майструє, щоб літати, а я, бач, без крил лечу… Більше нічого не пам'ятаю…

      Остряниця вмовк і ніби поринув у дрімоту, та нараз тихо покликав:

      – Дмитре, ти їдь, куди тобі велено. Зараз усюди бої йдуть, то кожний козак дорогий. А я полежу тут… Подрімаю, послухаю, як степ шумить, та й навічно засну.

      – Е-е, ні! – рішуче запротестував