Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
Судимі зозуля та й сива…
Він стояв у молодому вербовому гаї в білій як сніг сорочці, поголений, свіжий, гарний і дужий. Стояв і слухав, як у вербняку кує-співає сива зозуля.
– Зозуле, зозуле, сиза кукувальнице! Це я, Сулима Іван, скажи, сиза, скільки літ мені ще літувати, скільки ряст ще веснами топтати?
Вмовкла зозуля…
Сторожко прислухається Сулима, і задумлива, сумна посмішка блукає по його обвітреному, смаглявому лицю.
– Ку-ку… Ку-ку… – несміло озвалась зозуля.
– Раз… два… – прошепотів Іван.
– Раз… два… – прошепотів за ним Ярема.
Зозуля мовчала.
– Негусто, – зітхнув Сулима.
– Оце й усе? – вкрай був спантеличений Ярема. – Ах ти ж погана пташко! Хіба тобі ліньки літа дарувати? Ось я ж тобі кулю подарую!
– Не дурій, хлопче, – сміявся Сулима. – Коли вб'єш зозулю, хто ж тоді птаству ирій відчинятиме й зачинятиме?
І повідав Яремі, що зозуля – то не просто собі пташина, а ключниця ирію-вирію, далекого-предалекого теплого краю за морями-океанами, куди на зиму злітаються всі пташки. Вона першою прилітає із срібним ключиком у дзьобі й відчиняє вирій… Запрошує птаство в той теплий та щасливий край. А весною вона найпізніше вилітає, треба ж бо за пташками ирій-вирій до осені зачинити…
То було минулої весни.
А нині зозуля знову закувала, голосно, щедро: ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку…
– Пізно вже, сиза кукувальнице, ой, запізно…
І крізь віття зеленого гаю все чіткіше й чіткіше проступають обриси фортеці, а в зозулине «ку-ку» все гучніше й гучніше вривається радісний крик ворогів…
Щезає видиво, гай, сонце, весна, зозуля…
Сулима бачить себе посеред фортеці в оточенні ворогів, що регочуть, кричать, свистять і вистрибують перед ним… Руки йому вивернуті й стягнені назад вірьовками, на ногах – кайдани. Зводить голову, і погляд його надибує Караїмовича. Сидить той на коні, руки в боки, й дивиться згори вниз на Судиму, і крива усмішка різника судомить його гостре кістляве лице з косими очима.
Сулима пробігає очима по реєстровцях… Свої ж… Українці… А вороги. Гірше. Раби, прислужники панів. Коли б не вони, не свої, ніколи б пани не повернули назад фортеці. Свої ж і задушили волю… Свої?
– О ні… – каже Сулима. – Не свої. Вороги!..
Караїмович зістрибує з коня, заходить з того боку, куди дивиться Сулима, аби перед його очима похизуватися собою, натішитися перемогою на очах у закайданеного отамана.
Їхні погляди схрещуються…
Сулима випльовує чорний згусток крові в лице ворогові.
Караїмович відскочив, втерся рукавом.
– Хочеш смерті? – хрипло закричав він. – Не вийде! Не буде тобі легкої смерті. Ти дорогий. Ти на вагу золота. Ми тебе в кайданах у Варшаву. На майдан! Там уже біля тебе кат попрацює!
– Я знаю, що я на вагу злота, – спокійно каже Сулима. – Але на яку вагу тягнеш ти, Караїмовичу? На вагу собачого лайна?
Караїмович із чорного робиться жовтим.
Чути регіт,