Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
старшино! – погукав його один з реєстровців, високий, довготелесий козак з рудими, аж вогнистими вусами. – Я думаю…
– Швидше думай! – нетерпляче перебив його Караїмович. – Хоча ваше діло не думати, а чинити, що старшина велить!
– От і лихо в тім, що ми не думаємо, – сказав довготелесий.
– Що-о?! – очі в старшини вилізли з орбіт. – Бунт? Непокора?
– Я гадаю… – тягнув реєстровець, – що Гуня правду казав… Ми українці, і вони українці… То чого ж нам кров проливати? Аби пани раділи та міцніше на наших шиях сиділи?
– Он воно що! – аж позеленів Караїмович. – Ця потолоч вже думати почала? Вона вже з тими лотрами збирається заприязнити? Так? Та я велю тобі негайно вирвати язика!
– Всім язики не повириваєш, – повагом відповів довготелесий. – І очі оковитою всім не заллєш.
– Ах ти ж!.. – задихнувся старшина. – Смієш ще пасталакати, бидло?! Та я ж тобі!..
Не тямлячи себе, вхопив пістоля і вистрілив прямо в обличчя довготелесому… Реєстровці насуплено мовчали.
– Так буде вчинено з кожним, хто посміє відкрити свого смердючого рота! – вигукнув Караїмович. – Ви лицарі його мосці короля, а не лотри з чорного лісу! – Накинувся на Бражника: – А ти чого баньки вилупив, остолопе? Ану марш до фортеці!.. Кричіть, щоб Судиму нам видали. Басараб! Де Басараб? Дайте ще оковитої реєстровцям. Хай п'ють та менше думають!
Розділ тринадцятий
Дмитро Гуня здолав половину шляху до Базавлука. Не шкодував коня і, перепливши Дніпро, нісся степами як несамовитий. Якась неясна, глуха тривога підганяла його щомиті. Спинився лише за Гострою Могилою, коли пролунав вибух, від якого задвигтіла земля, й кінь мимовільно збився з швидкого клусу… Ген-ген кружляло гайвороння… Дмитро спохватився і знову пустив коня вчвал. Полетів навстріч степ, засвистів у вухах вітер. Хлопець любив швидку їзду. Та цього разу не відчував насолоди від того. Тривога за долю товариства у фортеці гризла його серце. Тільки б швидше дістатися до сторожової вежі. Там сидить козак-сторожовик, йому далеко видно. Гнав і гнав коня. Десь тут має бути бекет. Хатина, плетена з лози, глиною обмазана, кураєм крита. Козацька залога щодень в роз'їздах, але один козак незмінно лишається на чатах. З високої вежі пильнує обрій. В нього й дізнається, що то за вибух… У бекетників він поміняє коня й хутко дістанеться Січі.
Дорога то спускалася в балку, то знову вибігала на рівнину. Обабіч стіною стоїть тирса. Степ і степ. А на видноколі кряжі синіють. Поодинокі дерева задумливо стоять. Орли над степом кружляють. Тиша. І спокій. Мудрий і величний спокій. І Гуня відчув, що потроху вгамовується. Степ завсіди заспокійливо діяв на нього, в степу люди зростають неквапливі, мудрі… Перш ніж рота розкрити – довго думають, люльку смокчучи…
Та ось і бекет. Ще здалеку Гуня побачив край дороги на могилі сторожову вежу. Неподалік хатка стояла. Зіркі гінцеві очі вгледіли на вежі козака. Він стояв, спершись на бильце, й мрійливо дивився вдалеч… В Гуні відлягло від серця. Вартовий спокійно дивиться