Посол Царя Царів. Орест Сандомирський
Читать онлайн книгу.
ще не думав, то додумаєшся або вона підкаже. Не вбивай! Я нікому, нічого! Навіть на сповіді. Ніколи! Не вбивай! Я…
Вона не сказала, що ладна заплатити будь-яку ціну, але це було видно неозброєним оком. Вона боялася. А з баронами не пішла, бо… Бо це дійсно вірна смерть.
Всіх нас мало не згубила моя дурість – я порушив правило «Вартовому не можна розмовляти».
Для пояснення, а не у виправдання – скажу, що в XVII столітті це правило ще не винайшли. Вартові розмовляли, палили – та й не тільки це. Але ж я його вже знав!
Несподівано Анхеліка здригнулася та подивилася за мою спину. Як же я вдячний Клаусові, який не просто вчив мене володіти зброєю, але й ганяв за сценарієм «Несподіваний напад». Я вирвав з землі шаблю – і ледве встиг підставити голомень під рубячий удар довгого кривого кинджалу. Брязнуло – куди тому дзвону. Одночасно почувся інший тріск – я спробував вистрелити зі спареного пістоля, проте – вічне прокляття колісних замків – лопнула пружина. Я вдарив ногою, точніше ренчонгом, і зворотний удар перетворив мене на м’яч (від переломів знову порятував колет) і ляснула тятива – Анхеліка зуміла вистрелити з арбалету. Нападник заволав диким, нелюдським голосом.
Оскільки відстань була нікчемною, то стріла пройшла наскрізь. Він міг би встигнути вбити іспанку, а, можливо, і мене – проте, як часто буває з жорстокими людьми, погано переносив біль. І кричав. Я, підскочивши, зробив випад шаблею. В горлянку. Анхеліка тряслася, її зуби стукали. Вона вбивала лише дичину на полюванні.
– Нічого, Анхеліка, все добре. Головне, що ми живі.
Філіпа, що вибігла з будинку, обпекла нас поглядом – вона що, ревнує? Тільки хай не каже, що закохалася з першого погляду. А от що дивиться на молодого, як на свою власність – то це так.
– А це таки даос. Точніше, той, хто жив тут під видом даоса, я його раз бачив.
Це Ден вніс ясність.
– Тепер, гадаю, ми можемо взяти деякі з його речей. Перевдягнути їх – дійсно, сукні жінок в жахливому стані – і там я знайшов аж сто лян срібла.
– Так, китайці розплачуються, головним чином, сріблом на вагу. Лян – це більше, як тридцять грамів срібла.
…Коли Ден замінив мне, а я ліг рядом з Філіппою (даос спав на циновках), та щось пробурчала про «твою віконтесу», але, коли я просунув плече під її голову та почав гладити волосся, заспокоїлася. А мені знову наснився той самий сон.
Наш взвод снідає, хлопці кепкують з мене, бо вночі я стріляв на шум, а там нікого не виявилося, лейтенант мляво захищав мене, мовляв, краще підняти зайву тривогу, аніж всім загинути.
І раптом ми почули шум танків. З півночі. Займаємо оборону! І виходить колона танків… Всі під триколорами. Це останнє, що я пам’ятаю…
Вранці Ден вже був готовий до походу, причому кінь був осідланий, за поясом в нього була сокира – стара, щербата та заіржавлена, лжедаос дрова нею рубав, а в руці – шматок бамбуку, один кінець зрізаний навкоси.
– Я поїду, куплю коней, – ага, все правильно, – у ці смутні часи людина, яка взяла з собою сокиру та бамбуковий посох, яким, до речі, й колоти можна – вона не викличе великих підозр.