Посол Царя Царів. Орест Сандомирський
Читать онлайн книгу.
як він його тримав. Таке враження, що не вперше він з ним в бою. Перезаряджати вогнепальну зброю не було часу, рубатися – ой… Я знову схопився за пращу і на цей раз влучив. Проте клята тварюка лише зупинилася секунд на десять-п’ятнадцять, які мені здалися вічністю. Ден підбіг, схопив списа, який лежав на землі, і показав мені вправо, а сам рушив зліва. Ми спробували узяти його в лещата, проте він крутився так, що весь час зустрічав нас обличчям. Іспанка кидала в нього каміння, але користі з того було мало.
– Готуйся!! – раптом заволав Ден, і метнув у велета спис.
Той, встигнувши побачити, що китаєць готується метнути, відбив спис мечем, проте Ден опинився поряд, і спробував дістати його шаблею. Велет знову відбив удар мечем, і вдарив Дена ногою, але через те затримався на пару секунд, яких якраз і вистачило мені, аби увігнати шпагу…
Знаєте, чому мало хто носить клинки за спиною? Бо падати боляче. Я, здається, казав, що не бачив у-шу? Удар ліктя, що збив мене на землю, дуже схожий на тайський бокс. Власне кажучи, мене порятував мій колет. В ньому, між зовнішньою шкірою оленя та підкладкою вставлено пластини з провареної в олії та пресованої буйволячої шкіри. Клаус вважав, що такі колети інколи й кулю тримають, не знаю – але удар він зм’якшив, а шпага залишилася в тілі противника, який несподівано зупинився, бо Ден якимось дивом підхопив спис та встромив його. Я, ще не вірячи в порятунок, витяг з-за спини шаблю. Вона вже не знадобилася. Я навіть не зразу втямив, якої деталі не вистачає в пейзажі, поки Ден не повідомив:
А франки втекли. Загинуть. Кінь зрадника он там прив’язаний – його палець вказав, де саме.
– Дожени, зустрінемося там, де була засада. Стій! Спочатку заряди зброю та, – він посміхнувся, – запали свою люльку.
Кінь виявився смирним – мабуть, і правда зрадник був піхотинцем. Я переїхав міст, та дуже швидко знайшов місце, де трійця іспанців завернула до лісу та погукав португальською. Відверто кажучи, моє володіння португальською на рівні «моя твоя питай, як пройти Лісабон?» Але я сподівався, що іспанці хоч щось зрозуміють, проте, про всяк випадок, повторив латиною (причому машинально назвав їх іберами, як воно в римські часи), потім згадав, що я ж французькою володію, хоча й підзабув трохи, але покликати мовою Мольєра та Вольтера не встиг, бо вони відгукнулися, а потім…
– Дон Крістобаль-Себастиан-Мігель-Ізабель, барон де Като, щиро вдячний за порятунок! – останні слова він вимовив латиною.
Років сорок, вандейківська борідка, чорні очі…
– Ми ще не порятувалися!
Я почав ламати колодку своєю сокиркою.
– Першу даму!
– А дама зможе битися? Тримайте, поки що, рушницю.
Другий, років сімнадцять-вісімнадцять, виявився Альфонсом… Ну далі я й запам’ятовувати не став, молодшим бароном… Тобто не дуже-то вони знатні, якщо в батька лише один титул, а не так, як, наприклад, син герцога Йоркського – граф де Марч. Дама трохи, але таки старша за Філіпу. Анхеліка-Ізабель-Флора-Бьянка, віконтеса