Справа мертвого авіатора. Олександр Красовицький
Читать онлайн книгу.
Тарас Адамович розглядає присутніх, супиться. Врешті, він любить плавні, майже непомітні переходи, коли літо обережно пірнає в осінь, поволі розфарбовуючись у її барви, а зима ввічливо запрошує весну, день у день розчищає доріжки від снігу, дозволяє проглянути з-під заметів першим квітам. Взаємини осені та зими складніші. Вона завжди не готова до приходу зими, яка вривається в місто ранніми сутінками, холодним подихом вітру, зриваючи з дерев останні жовто-багряні гірлянди та змушує городян кутатися у шалики і хутро. А проте київська осінь романтична. Прикрашає вулиці, наповнює місто пахощами. Осінь зазвичай полишає місто зі сльозами – заливає Хрещатик, а потім змішує мокрий сніг із багнюкою. Цей сніг, певно, теж пролежить ще день-два та розтане під останньою осінньою істерикою і, врешті, затримається надовго, коли зима повністю вступить у свої права.
Біля могил вони стоять півколом. Міра – поруч з Яковом Менчицем. Його привів сюди службовий обов’язок, її, за їхньою легендою – бажання віддати належне пам’яті першого Київського авіаконструктора, адже їхній батько теж був пілотом.
– Він був звичайним солдатом, – заперечила Міра у будинку Тараса Адамовича.
– А от цього вищим чинам Київської міської поліції знати необов’язково. А пан Менчиць люб’язно погодиться вас супроводжувати, адже…
– Він брав участь у розслідуванні справи моєї сестри?
– Щось на кшталт. Тому зараз відчуває… певну відповідальність за вашу долю.
– Ми гратимемо закоханих? – прямо запитала дівчина.
– Не обов’язково звітувати про це слідчим, які будуть на похороні. Але хай краще вони звикнуть до вашої присутності у житті пана Менчиця. Щось мені підказує, що таким чином ми зможемо тримати з ним зв’язок, коли врешті остаточно роздратуємо поліцію.
Тарас Адамович сховався за спинами присутніх, хоч і розумів – його давно помітили. Священник змахнув кадилом, протяжно проказуючи слова молитви. Цікаво, хто з родичів прибув до Києва на похорон князя? Чи є тут знайомі Агати? За крок від нього – дівчина. Одяг простий, навіть убогий. Чорна хустка робить риси обличчя виразнішими, на її щоках сльози. Зовсім юна, молодша за Міру. Хто вона? Кого саме оплакує? Князя? Навряд чи родичка. Він обережно підступив ближче, сказав ледь чутно:
– Тяжка втрата…
Банальність, але як іще починати розмову в таких декораціях? Дівчина зіщулилася, готова спурхнути з місця, мов сполоханий горобчик, але не зрушила. Він мовчав, намагаючись не налякати її ще більше.
– Ви знали…
– Я була служницею у будинку Курдашових. Покоївкою нареченої князя, – швидко вимовила вона, ніби хотіла відкараскатися від його уваги.
– А тепер?
– Немає нареченої – немає роботи, – відповіла вона. – Ви з поліції?
– Щось на кшталт. Коли ви востаннє бачили пані Агату?
– Ввечері, напередодні відльоту. Вдень вони обвінчалися, вранці мали летіти до Києва. Я говорила молодій пані лишитися, казала, що мені наснився поганий сон.
– А вона?
– Сміялася, але я помітила,