Справа мертвого авіатора. Олександр Красовицький

Читать онлайн книгу.

Справа мертвого авіатора - Олександр Красовицький


Скачать книгу
приклад для суперечки з нею. Що робити, коли інших доказів, окрім свідчень очевидців, немає? Що б запропонувала вона, учениця Ганса Гросса?

      – То що ми робитимемо? – запитала Міра.

      – Спробуємо знайти більше свідків, – усміхнувся Тарас Адамович.

      – Але де?

      – На похороні, звісно.

      VI. Свідок доброї слави

      Він пам’ятав похорон штабскапітана Нестерова. Газети публікували подробиці його смерті та оголошення про панахиду. Тоді було літо – та його частина, яку Тарас Адамович любив найбільше – фінальний акорд, який потім поволі зливається з осінньою мелодією. Колишній слідчий ховався від серпневої спеки у затінку на веранді, готував варення. Здається, грушеве, адже поміж його яблунь, ближче до паркану, сховалися дві тендітні грушки, що кілька років тому почали давати плоди. Мало хто міг розповісти, як саме загинув пілот, однак усі знали напевно – героїчно.

      Похнюплену зграйку хлопчаків, які зібралися на подвір’ї, не тішили навіть ласощі господаря – надто великим було їхнє горе. Тарас Адамович обвів зацікавленим поглядом гостей, почастував шматками пирога, запропонував чай. Присутні іноді кидали короткі репліки й знову стискали вуста. Він співчутливо позирав на них, хоч і не міг до кінця збагнути, що саме вони відчувають. Тарас Адамович Галушко не мав кумирів, які раптово загинули. Власне, живих теж не мав.

      Урешті пиріг та чай усе ж таки привели їх до тями – хлопчаки почали оповідати йому подробиці похорону, бо ж він сам зізнався, що був присутнім лише на панахиді. Не те щоб йому справді було цікаво, але він не наважувався переривати сумних промовців.

      – Близько десятої години надворі вже була справжня юрма.

      – Раніше! – зауважив Федір, який був не із сусідських дітлахів і хтозна, як прибився до їхнього гурту, – я йшов із Паньківської десь о восьмій, уже було не проштовхнутися.

      – Купа людей зібралася біля собору…

      Панахиду по Петру Нестерову відправили у Микільському військовому соборі, на якій був присутній увесь генералітет. Віддати шану загиблому прибула навіть Велика княгиня Милиця Миколаївна, уроджена чорногорська княжна, поціновувачка усього містичного і перша покровителька старця Распутіна, із сином князем, Романом Петровичем. Коли панахида завершилася, труну з пілотом, усю у квітах, виніс із собору саме князь Роман Петрович разом з офіцерами повітроплавальної роти.

      – І потім усі рушили до Аскольдової могили, – втрутився високий чорнявий хлопчина.

      – Наче то тебе питали, – огризнувся юний промовець, якого перебили.

      Той насупився, витер уста, вимастивши щоку у чорничне варення, однак змовчав.

      – Біля могили стріляли з гармат, – поважно промовив хлопчина у формі гімназиста. І чого він тут?

      – А потім… – якийсь хлопчина хотів підхопити оповідь.

      – Виступали всілякі поважні пани, щось говорили, доволі довго. Я схотів їсти, то відкусив яблука, але мама сказали, що не можна гучно чавкати.

      На Софійській площі – урочистий молебень


Скачать книгу