Пісні про любов і вічність (збірник). Любко Дереш
Читать онлайн книгу.
став на порозі та загородив їм прохід.
– Ви куди? – спитав він.
– Додому.
– Ваш дім тут.
– Тут ваш дім. Наш дім через дорогу, – сказав син. – Можна я пройду?
Брохоль дав йому пройти. Говорити не було сили, звело зуби. Син зупинився біля нього.
– Тату, вибач, що я не їм м’яса.
– Ну, може, хоч рибу?
– Ні, риби теж не їм.
– А яйця?
– Теж ні… Тату, вибач… Вибач, чуєш? Я знаю, як це боляче тобі…
Брохоль не міг говорити. Та й не було там з ким говорити. У нього більше не було сина. Щоб не показувати цього, він почав збирати з підлоги сардельки. Підібрав біля раковини шматок м’яса.
– Діточки, зачекайте, – зірвалася Наталія Бронеславівна. – Візьміть хоч кашу з собою…
– Та в нас є каша, Наталіє Бронеславівно!
– Як же ж ви тепер жити будете? – заламувала руки Наталія Бронеславівна. – Що ж вам дати? Може, борщу вам налию в банячок маленький?
– Та ж він на кості, Андрійко те їсти не буде… Наталіє Бронеславівно! Ви тільки не хвилюйтеся, я якось годуватиму його, ви не переживайте, він не пропаде…
– Та як же не хвилюватися, як же не переживати… – причитала Наталя Бронеславівна у коридорі, поки діти взувалися й одягалися.
– На все добре, хай вам щастить! – озвалися діти і вийшли з хати.
У хаті панувала мовчанка.
Брохоль зібрав усі сардельки з підлоги в тазик і поставив його на стіл.
Він узяв одну сардельку, роздягнув її, наче банан, і в три укуси проковтнув.
– Вітю, піди завтра до них додому, розберися з ними. Тобі треба з ними серйозно поговорити, – сказала баба Надя.
– А нині що в нас таке було? Що я йому завтра казатиму?
На кухню повернулася Наталія Бронеславівна.
Баба Надя з появою Наталії Бронеславівни авторитетно сказала:
– Я гадаю так, Вітю. Що треба було його силою нагодувати. Ти за руки потримав би, а ми йому ті котлети запхали б.
– Цур на вас! – сказала Наталія Бронеславівна. – Ви хоч розумієте, що кажете? Та йому вже не п’ять років, щоб його силою годувати.
– Нє, то так лишати не можна, – сказала баба Надя. – Ви собі як хочете, а я завтра ще з ним поговорю. Я пішла. Вітю, проведи мене.
Біля дверей баба Надя прошепотіла Брохолю:
– Вітю, то все невістка. Я тобі кажу, то все вона. Така ладна дитина була, і дивися, що вона зробила з нього.
– Гаразд, завтра, мамо. На добраніч.
Він зачинив двері на три замки.
Наталія Бронеславівна пішла в ліжко.
Брохоль зайшов на кухню, де йому так і не дали повечеряти, і з’їв ще одну холодну сардельку. Потім пішов у душ, злий від голоду.
Вийшов із теплого душу трохи подобрілий. Брохоль заглянув на кухню, і погляд його знову впав на три нечіпані котлетки.
Йому стало невимовно шкода сина. Так шкода, ніби той помер.
Брохоль зробив собі чаю, врізав хліба і з’їв дві котлети з хлібом.
Коли він почав їсти третю котлету, то чомусь подумав, що його син ніколи більше не сидітиме ось так, як сидить