Пісні про любов і вічність (збірник). Любко Дереш
Читать онлайн книгу.
свого капелюха рукою.
– Зараз як уллє, – сказав чоловік. – Але блиснуло! Бачили?
Пролунав грім.
– Ви, прошу пані, може, до панотця ходили?
– Так, до панотця ходила. Хочеш аличі? – запропонувала мені мама.
Я взяв аличу в долоню, став їсти і плювати кісточки на узбіччя, не допльовуючи до асфальту. Ні справа, ні зліва ніяких машин не їхало.
– Так, ходила до панотця. – Мама поставила сумку зі свяченою водою на землю і роззирнулася ще раз навсібіч. Але ніщо не віщувало маршрутки.
Чоловік озвався.
– Я теж до нього ходив. Ой, пані, як він мені допоміг! Дуже добрий чоловік. Їх двоє, двоє братів. Ви не знали? Один в одному кінці села, біля озера, а інший в другому, біля лісу. Панотець наш, Роман, висвятився на священика і ся вженив, та й живе тут. А другий хтів ся висвятити, а йому не дали. Ви не чули тої історії?
– Ні, – сказала моя мама.
– Розказати?
– Та розкажіть, прошу.
– Мене, – сказав чоловік, – Мироном звати. Я дякýю тут при церкві, то все то чув із перших уст. Значить, було їх двоє братів, старший брат Роман і молодший, Володько. Володько трохи був пришелепкуватий і весь такий неладний, що соромно дивитися. При церкві обоє служками хлопці були, а коли діло пішло до семінарії, то Володьку не взяли, бо сказали, що він недоумкуватий. Володьку страшно то розгнівило, і що був він справді недоумкуватий, то виліз на яблуню і три дні сидів там, і вив, не хотів злазити. Тілько що яблука струшував надаремно. На четвертий день зняли його звідти палицями та й повели до шпиталю. В лікарні Володька тримали на пігулках і уколах, поки він звідти на третій тиждень не втік і не прибіг босий, у лікарняній сорочці, аж зі Львова сюди. Тут він жив на церковному подвір’ї, як несповна розуму, водив корів пасти, поки не знайшла його собі одна дівка, Марина Подоляк із Озер. Каже, чуєте, «з таким хлопом не засумуєш». Взяла його до себе жити, з нею мама стара жила. Марина файна жінка, побожна, то їй і віддали Володьку, аби легше було. Слухайте, що мені сусідка їхня розповідала, Ганя Нагірна. Ви Стефу Нагірну знаєте? В Пустомитах у податковій працює. То її дочка. Так от, прийшов я раз до Гані Нагірної по молоко, вона мені каже: «Сядьте, Мироне, бо я вам таке зараз розповім, що ви впадете». Ну, я сів, і вона почала розказувати.
– Приходжу, – каже мені Ганя, – я до Подоляків на подвір’я, а там – Інокентій лежить, весь блідий, аж синій. Губи почорніли, – каже, – щоки ся запали йому, біля нього на землі сидить Марина з балією, і він туди вомітує.[17] Як побачив мене, став голосити: людоньки, каже, рятуйте, то відьма якась, а не жінка! Вона мене блекотою годує!
І все в балію вертає. І все матюками покриває.
А Марина:
– Ви, – каже, – Ганю, не дивіться, що він так лежить. Я йому трав наварила, то йому тепер усі його бзики через рота назад лізуть. То нічого, – каже, – прорветься та й посвітліє.
А Інокентій як закричить:
– Трав вона мені наварила! Блекоти мені, блекоти! – і вертає все, вертає, раз за разом.
Ганя мені каже:
– Мироне, я так ся злякала того! Якби чорта
Блює.