І будуть люди. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
приглушене цокання великого, в темному горіховому футлярі годинника – все це схиляє до неквапних рухів, спокійних продуманих слів.
– Сідайте, Оксене, – запрошує отець Віталій, бо Оксен все ще стоїть, вражений несподіваним докором панотця.
Коли Оксен сів – притулився на м’якому стільці, отець Віталій пройшовся по кімнаті раз, пройшовся вдруге. Смикав замислено молоду шовковисту борідку (ах, як її любила цілувати матушка!), ворушив бровами, поглядаючи на свого принишклого гостя.
– Не знаю, що вам, сину мій, відразу й сказати, – почав отець Віталій, сідаючи навпроти Оксена та дотикаючись до його коліна випещеною рукою з довгими аристократичними пальцями – Всі ми тепер як сліпі, скривджені діти, що збилися з дороги: ніяк не можемо вийти на втрачений шлях. З нас насміхаються, а ми мусимо мовчати. Нас закидають камінням, а ми не сміємо й руки піднести, щоб оборонитися. Нам завдають ран, ми ж – тільки прикриваємо їх своїми слабкими долонями…
Оксен аж завмер, боявся й дихнути: так гарно, так проникливо говорив зараз батюшка. «Еге ж, ми як діти, скривджені діти…» І щось уже душить Оксенові груди, гарячить, затуманює очі і – дивно! – легше на змученому безсонними ночами, безпросвітними думками серці. Озлобленість поступається місцем розчуленню, відчай – мерехтливій надії.
– Важкі, неймовірно важкі випробування послав Господь Бог в безмежній милостині до грішних дітей своїх… Знаю, Оксене, все знаю, – застережно підняв долоню отець Віталій, бо Оксен так і потягнувся до нього – розповісти про свою нову кривду. – І як замучили вашого батька, святу цю людину, як поглумилися з його пам’яті, і як вас пограбували, відібравши землю й худобу… Але хіба ви один постраждали, Оксене? Хіба ви перший сидите в оцій кімнаті, згадавши у важку для вас хвилину про Господа Бога? Огляньтесь, Оксене: скільки скривджених цією од лукавого владою синів святої нашої матері церкви йдуть сьогодні до неї, шукаючи захисту, питаючи втіхи!.. Так, тяжко нам, дуже тяжко. Але хіба першим християнам було легше? Хіба не полювали на них, як на диких звірів, не піддавали найлютішим тортурам, найпекельнішим мукам, що їх тільки диявол може підказати людині, аби тільки вони зреклися Христа – Господа нашого? Їх була всього жменька, проти них стояла ціла Римська держава з її непереможними, здавалося б, легіонами, з усім незліченним багатством, держава, яка володіла півсвітом. Досить, здавалося б, їй ворухнути пальцем, щоб роздушити оту жменьку перших християн – бідних, знедолених, безборонних, але твердих, чуєте, Оксене, – твердих у вірі своїй!..
І що ж сталося, Оксене? Римська імперія загинула, від неї лишилася тільки сумна згадка, а вчення Христове розлилося по всьому світі, як весняна повінь, що очищає людські душі від скверни. Бог, всеєдиний і всемогутній, який держить наше майбутнє у святій десниці своїй, творець усього живого й неживого, що оточує нас, не допустив, щоб загинула праведна віра, і не допустить цього ніколи, Оксене. Як перші християни, в цю страшну для нас усіх годину ми повинні свято вірити