І будуть люди. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
тільки тремтіли дрібно руки та гірко стискалися вуста.
Накричавшись, дід плюнув у бік онука, зсунувся з воза та й пошкрябав геть по дорозі, сердито замітаючи матнею влежану за ніч пилюку.
– Щоб тебе й мої очі не бачили!.. Тепер я біля тебе і срати поруч не сяду!
Іван кинувся був запрягати кобилу – підвезти прадіда додому, але Оксен спинив:
– Облиш… Хай пройдеться, може, хоч трохи дур із голови вивітриться.
Дід щасливо добрався додому, а ввечері, як тільки косарики заїхали в двір, зустрів Оксена новим витребеньком:
– Віддай, харцизяко, гаман!
– Навіщо він вам, діду? – миролюбно поцікавився Оксен, що, зморений цілоденною працею, не мав уже охоти ані сперечатися, ані сваритися зі старим.
– Не твого дурного розуму діло! – затрусився знову дід. – Мій гаман, я його в чоботаря купив, коли тебе, сопливця, ще й на світі не було! Що захочу, те з ним і зроблю!
– Та добре, віддам! – втомлено відповів Оксен, радий уже відчепитись від діда. – От розпряжу кобилу й віддам.
Тоді дід підняв догори важкий костур, підступив до онука:
– Віддай, нечестивцю, зараз, бо так по голові торохну!
Що лишалося робити Оксенові? Не заводиться ж битись із старим – на потіху дітям та сестрі.
Пішов до хати, відчинив скриню, дістав гаман, спорожнив його, подав дідові:
– Забирайте, тільки дайте мені спокій!
І дід уже не розставався з тим гаманом. Тягав його із собою з ранку до вечора, уночі клав у голови: часто просинався, мацав під подушкою рукою, чи ніхто не вкрав.
Якось гаман висунувся – впав на підлогу, і дід, прокинувшись, підняв такий лемент, що хоч святих із хати винось.
– Ря-а-а-туйте, вкрали! – кричав розхристаний дід, божевільно викочуючи очі. Побачивши онука, що вскочив до хати, присікався до нього: – Віддай, падлючий сину, гаман, бо й з того світу проклинатиму!
– Та ось він лежить! – помітив пропажу Іван. Нахилився, підняв гаман, подав дідові.
Дід прожогом ухопив його, притис до грудей.
І досадно, і смішно було Оксенові з отакого дідового божевілля.
А гаман потроху виповнювався, роздував своє потерте черево, і правнуки не раз ламали собі голови над тим, що прадід туди ховає.
Якось в Олексія зник новий, щойно куплений пасок – блискучий, поцяцькований мідними пластинками, не пасок, а мрія. Хлопець увесь день проходив з почервонілими очима, перерив усе, перевернув догори дном, по сто разів допитувався: «Ви не бачили паска?» – але пропажі так і не знайшов.
В Оксена пропав брусок, що на ньому гострив бритву, Іван не дорахувався святкового картуза, темно-зеленого, з чорним лаковим козирком, а Олеся ніяк не могла пригадати, куди вона заділа червоне намисто.
На другий рік дід помер. Сіли обідати – немає діда. Кинулись гукати – не озивається. Знайшли його аж у саду, під крислатою яблунею. Зібгавшись у калачик, дід лежав, як сонна дитина, притискаючи до грудей розбухлий гаман.
І чого ж тільки не було в тому гаманові! І царські асигнації, і керенки,